Зовнішній і внутрішній контекст — це фундамент ризик-менеджменту

Ця стаття продовжує цикл про встановлення контектсу  та фокусує увагу на двох його ключових складових  — зовнішньому та внутрішньому середовищі страхової компанії. У першій статті ми окреслили, що встановлення контексту є вимогою ISO 31000:2018 та логічною передумовою процесу управління ризиками в міжнародній практиці. Цей підхід відображений і в українському регулюванні: Постанова НБУ №64 прямо вимагає враховувати стратегічні цілі, структуру бізнесу, умови середовища та інші фактори, що належать до контексту. Таким чином, робота з контекстом — це не факультативний етап, а нормативно та методологічно необхідний фундамент.

Важливість контексту пояснюється тим, що жодна система управління ризиками не може бути ефективною у відриві від реальних умов діяльності компанії. Зовнішній контекст визначає нормативні обмеження, ринкові правила, технологічні тенденції та соціально-економічну ситуацію — і всі ці елементи мають підтверджувані джерела. Внутрішній контекст, у свою чергу, описує реальні можливості компанії: стратегію, бізнес-модель, процеси, культуру, ресурси та здатність RM-функції виконувати свої обов’язки. Частина цих аспектів може бути підтверджена документально (як-от структура власності чи фінансова звітність), інша — є внутрішньою оцінкою та повинна бути подана як узагальнення без претензії на абсолютну точність.

Для страховика ці два виміри є критично важливими, оскільки саме вони визначають, які ризики слід враховувати, які ліміти будуть реалістичними, які KRI мають сенс і яким може бути ризик-апетит. Без коректного визначення контексту профіль ризиків перетворюється на формальний перелік загроз, відірваних від реальної роботи компанії, а управлінські рішення — на реакції, що не відповідають фактичним можливостям та обмеженням. У міжнародних стандартах ця логіка закладена у принцип пропорційності: система RM має відповідати умовам діяльності, а це можливо лише тоді, коли контекст визначений правильно.

У цьому матеріалі ми спробуємо розглянути, які елементи входять до зовнішнього та внутрішнього контексту, які джерела інформації можна використовувати без ризику отримати неперевірені твердження, як уникати шаблонності та яким чином будувати контекст так, щоб він став реальним інструментом ризик-менеджменту.

 

Зовнішній контекст компанії: що враховувати і як уникнути помилок

Зовнішній контекст визначає рамкові умови, у яких працює страховик, і формується з факторів, які компанія не контролює, але зобов’язана враховувати. У міжнародних стандартах ISO 31000:2018 та EIOPA Governance Guidelines ці фактори прямо віднесені до елементів контексту організації. В українському регуляторному полі цю логіку підтримує Постанова НБУ №64, яка вимагає враховувати середовище діяльності, стратегічні цілі та інші зовнішні фактори, що впливають на ризикові рішення. Тому зовнішній контекст — це не опис ринку «для галочки», а передусім перелік підтверджуваних фактів, які формують обов’язкові межі управління ризиками.

Одним із ключових елементів зовнішнього контексту є регуляторне середовище, вплив якого підтверджується нормативними документами. Наприклад для вітчизнаних страховиків до нього належать вимоги НБУ, у тому числі Постанови №64 і №194, які визначають правила організації системи управління ризиками та вимоги до політик, методів і підходів. Для учасників ОСЦПВ зовнішнім фактором також є правила МТСБУ, закріплені в законодавстві про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності. До регуляторного середовища також належать вимоги фінансового моніторингу, які встановлені законами та підзаконними актами і є обов’язковими для всіх фінансових установ. Усі ці чинники мають документальне підтвердження й не потребують інтерпретацій.

Важливо враховувати і правозастосовче середовище, яке включає існування судової практики у справах, що стосуються страхових виплат або спорів. Факт наявності такої практики підтверджується відкритими рішеннями судів, але будь-які узагальнення типу «тенденція судів до…» або «суди зазвичай…» не можуть подаватися як факти, якщо не спираються на систематичні дослідження або офіційні аналітичні звіти. У контексті ризик-менеджменту коректно зазначати лише те, що судові рішення впливають на тривалість і характер врегулювання збитків, залишаючи інтерпретації поза межами фактичної частини.

Суттєвою складовою зовнішнього контексту є макроекономічні та соціальні умови, які мають підтвердження через офіційну статистику. Наприклад, рівень інфляції публікується Державною службою статистики України, а дані про демографію, зайнятість і доходи також доступні у відкритих державних джерелах. Ці дані впливають на платоспроможність клієнтів та загальні ринкові умови, але будь-які висновки щодо «поведінки клієнтів» або «споживчих трендів» мають подаватися як узагальнення, якщо вони не ґрунтуються на конкретних дослідженнях. Таким чином, для контексту важливо відділяти підтверджений факт (існує інфляція на певному рівні) від інтерпретації (як саме це впливає на страховий попит), яка вже є припущенням.

Ще однією частиною зовнішнього контексту є ринкове середовище — конкурентна структура ринку, доступність каналів продажів, рівень цифровізації, поява нових гравців або сервісів. Усі ці аспекти зазвичай не мають централізованого офіційного джерела, тому їх потрібно подавати як узагальнення, не приписуючи їм статусу факту, якщо немає досліджень або звітів, які це підтверджують. Ринкове середовище формує очікування щодо швидкості обслуговування, вимог клієнтів, розвит­ку сервісів, але для контексту важливо дотримуватись обережності: лише підтверджувані елементи можуть бути включені як обов’язкові дані.

Окрему увагу варто приділити глобальним факторам, зокрема перемінам на ринку перестрахування та поширенню ICT-ризиків. Факт існування глобальних звітів великих перестраховиків (наприклад, Munich Re, Swiss Re) є підтверджуваним, так само як і те, що ICT-ризики входять до операційних ризиків відповідно до EIOPA Guidelines. Але потенційний вплив цих факторів на конкретну українську компанію завжди буде узагальненням, якщо немає конкретних локальних даних. У контексті RM такі фактори варто включати обережно — як можливе середовище впливу, а не як встановлений факт ризику для кожної компанії.

 

Як збирати інформацію для зовнішнього контексту: джерела, межі та правила точності

Правильно визначений зовнішній контекст базується не на уявленнях про ринок, а на перевірених джерелах інформації. Для ризик-менеджера це означає необхідність чітко розділяти дані, які можна включати до контексту як факти, та інформацію, яка може виступати лише як узагальнення або орієнтовна індикативна оцінка. ISO 31000 і принципи EIOPA Governance Guidelines не встановлюють перелік конкретних джерел, але підкреслюють необхідність використовувати достовірну, підтверджувану та актуальну інформацію. У цьому сенсі якість контексту визначається не обсягом даних, а ступенем їх доказовості та коректності.

Найбільш надійними джерелами зовнішнього контексту є нормативні документи, оскільки вони мають юридичну силу й визначають правила, яких компанія зобов’язана дотримуватися. До таких джерел належать Постанова НБУ №64, яка встановлює вимоги до системи управління ризиками, та Постанова НБУ №194, що деталізує вимоги до окремих ризиків і політик. Для учасників ОСЦПВ важливими є документи МТСБУ, які регламентують порядок обов’язкового страхування цивільної відповідальності. Вимоги фінансового моніторингу також є частиною нормативного середовища і мають чітке джерело — закони та підзаконні акти. Збирання цих даних не потребує інтерпретацій, а їх включення до контексту є абсолютно коректним.

Другою групою джерел є офіційна статистика, яка публікується державними інституціями. Для макроекономічних факторів ризик-менеджер може використовувати дані Державної служби статистики України, центрального банку як органу, який публікує монетарні та фінансові показники, а також інші офіційні економічні огляди. Дані про інфляцію, зайнятість, доходи населення або індекси цін є фактичним матеріалом, який не потребує додаткових припущень. Важливо утримуватися від власних інтерпретацій на кшталт «рівень інфляції зменшив попит на страхування», якщо така теза не підтверджена окремими дослідженнями або даними ринку. Факт — це число; інтерпретація — завжди узагальнення.

Третьою групою джерел є публічні звіти та матеріали ринку, які мають підтверджуване походження. Це можуть бути річні та квартальні звіти страховиків, публікації міжнародних перестраховиків, галузеві огляди або аналітичні матеріали професійних об’єднань, таких як ЛСОУ, НАСУ та АСБ. Важливо, що включати до контексту можна лише ті елементи, які прямо підтверджені документом; наприклад, якщо перестраховик описує глобальні тренди у своїх публічних звітах, сам факт таких трендів є допустимою інформацією, тоді як будь-які припущення про вплив цих трендів на конкретного українського страховика треба подавати лише як узагальнення. Профіль ризиків не може спиратися на прогнозні або спекулятивні інтерпретації.

Четвертою групою джерел є дані наглядових, професійних та міжнародних організацій, якщо вони є відкритими та не суперечать нормативним вимогам. До них можуть належати документи IAIS, публікації EIOPA в частині System of Governance, матеріали CRO Forum, OECD або міжнародних аудиторських фірм, якщо вони містять конкретні факти, а не прогнози. Усі такі документи варто використовувати з обережністю: якщо інформація є аналітичним висновком, а не фактом, її потрібно позначати саме як аналітичний висновок. Міжнародні джерела особливо корисні для опису глобальних факторів — наприклад, ICT-ризиків або змін у перестрахуванні, — але не можуть бути основою для припущень про стан українського ринку без локальних підтверджень.

Окремо варто підкреслити, що ризик-менеджеру слід уникати будь-яких «джерел», які не мають чіткої верифікації. До таких належать неофіційні коментарі, матеріали без зазначення походження, неперевірені новини або інтерпретації без посилань. У контексті ризик-менеджменту вони не можуть бути використані як дані, оскільки суперечать принципам точності й доказовості, закладеним у міжнародні стандарти. Так само небажано включати висновки, які базуються лише на власному досвіді чи ринкових чутках, якщо вони не підтверджені публічними фактами. Контекст — це про реальність, а не про інтуїцію, і чим точнішими будуть джерела, тим якіснішим буде профіль ризиків.

 

 

Внутрішній контекст страхової компанії: як оцінити себе об’єктивно і без фантазій

Внутрішній контекст описує реальні можливості та обмеження страховика, тобто те, що визначає його здатність приймати ризики, управляти ними та виконувати вимоги регулятора. На відміну від зовнішнього контексту, який ґрунтується переважно на публічних джерелах, внутрішній контекст базується на документах компанії, внутрішніх процесах, управлінських рішеннях і структурі бізнесу. ISO 31000:2018 та EIOPA Governance Guidelines прямо наголошують, що внутрішнє середовище є частиною контексту, який необхідно враховувати при побудові системи ризик-менеджменту. Українське регулювання підтримує цю логіку: Постанова НБУ №64 вимагає узгодженості між ризик-менеджментом і стратегією, бізнес-моделлю та внутрішньою організацією компанії.

Першим елементом внутрішнього контексту є стратегія компанії, яка задає напрям розвитку, визначає продуктову політику, географію діяльності, пріоритети та обмеження. Факт існування стратегії підтверджується тим, що вона є обов’язковою для корпоративного управління незалежно від галузі. Постанова НБУ №64 прямо вимагає узгодження системи управління ризиками зі стратегією, що дає підстави включати її до контексту як один із базових документів. Будь-які інтерпретації щодо «впливу акціонерів» або «мотивацій керівництва» можуть бути використані лише як внутрішні узагальнення, якщо їх не підтверджено офіційними матеріалами.

Другим важливим компонентом є бізнес-модель та структура власності, які визначають економічну логіку діяльності компанії. Структура власності є публічною інформацією й може бути перевірена через державні реєстри, тому її включення до контексту є фактологічно коректним. Бізнес-модель також має документальне відображення — у стратегії, бізнес-планах і внутрішніх положеннях про продакт-менеджмент або розподіл відповідальності. Усі висновки щодо того, як бізнес-модель впливає на ризики, повинні бути подані як узагальнення, якщо не спираються на конкретні підтверджені дані.

Третім елементом внутрішнього контексту є корпоративна культура та внутрішні правила, які визначають ставлення компанії до ризиків, контролів та відповідальності. Культура не має публічних вимірювачів, тому будь-які твердження щодо її впливу на ризикові рішення є узагальненням. Проте сам факт її значення відображено у міжнародних стандартах: EIOPA Governance Guidelines підкреслюють роль культури та управлінських практик у функціонуванні системи контролю. Оцінюючи культуру, компанія може спиратися на внутрішні опитування, інтерв’ю, аналіз інцидентів чи поведінкові спостереження, але такі дані залишаються внутрішніми й не можуть подаватися як загальні факти без відповідного джерела.

Наступним елементом є фінансова модель, яка визначається структурою премій, витрат, портфелів, резервів та джерел прибутковості. Частина цих даних є публічною через фінансову звітність, зокрема звіт про фінансові результати та примітки до нього. У контексті ризик-менеджменту фінансова модель використовується для оцінки стійкості та меж ризик-апетиту, але будь-які висновки про майбутню рентабельність або стійкість без підтвердження джерелом повинні бути подані як узагальнення. Факт існування структурних елементів фінансових звітів не викликає сумнівів, але їхня інтерпретація завжди залежить від внутрішніх аналітичних підходів.

Окремий блок внутрішнього контексту — це ключові процеси компанії, зокрема продажі, врегулювання збитків, андеррайтинг, формування резервів, комплаєнс, кібербезпека та ІТ-функція. Факт існування цих процесів є загальновизнаним, а їхнє функціонування описано у внутрішніх положеннях, процедурах та інструкціях. Будь-які висновки щодо стабільності чи ефективності процесів потрібно подавати як узагальнення, оскільки це внутрішня інформація компанії. ISO 31000 та EIOPA Governance Guidelines наголошують, що структура процесів формує здатність організації приймати та контролювати ризики, тому їх включення до контексту є логічним і методологічно обґрунтованим.

Завершальним елементом внутрішнього контексту є стан самого ризик-менеджменту — зрілість другої лінії захисту, наявність інструментів моніторингу, повноваження власників ризиків, рівень автоматизації та доступність даних. Постанова НБУ №64 встановлює вимогу відповідності системи управління ризиками масштабам та складності діяльності компанії, що робить цей аспект частиною контексту. Будь-які твердження щодо ефективності або неефективності RM-процесу є внутрішніми оцінками й повинні позначатися як узагальнення, якщо вони не базуються на офіційних аудитах або інших документально підтверджених джерелах.

 

 

Алгоритм збору внутрішнього контексту: універсальний підхід для фінансових установ

Оцінювання внутрішнього контексту вимагає системного та структурованого підходу, який дозволяє уникнути суб’єктивності та забезпечити повноту аналізу. Цей процес є універсальним для всіх небанківських фінансових установ, оскільки вимоги до пропорційності системи управління ризиками та узгодженості з внутрішнім середовищем визначені Постановою НБУ №64 для всіх учасників фінансового ринку. Незалежно від того, чи йдеться про страхову компанію, фінансову компанію або іншу установу, алгоритм збору контексту залишається подібним і базується на міжнародних стандартах управління ризиками.

Першим кроком традиційно є аналіз внутрішніх документів, таких як стратегія, регламенти, політики та ключові процедури. Ці документи визначають формальну структуру управління, а також надають об’єктивні дані щодо бізнес-моделі, структури власності, підходів до продажів, врегулювання або обробки транзакцій. Це підтверджувана інформація, яка може бути безпечно використана у контексті. Узагальнення можуть виникати лише на рівні інтерпретації, і такі інтерпретації потрібно подавати відповідним чином, не перетворюючи припущення на факти.

Другим важливим кроком є інтерв’ю та консультації з керівниками та ключовими співробітниками, які дозволяють виявити фактичний стан процесів, розуміння ризиків і реальний розподіл відповідальності. Цей етап неможливо повністю підтвердити документально, тому висновки з інтерв’ю завжди є узагальненням і повинні бути позначені як внутрішня оцінка. Однак саме інтерв’ю дають змогу визначити, наскільки формальні вимоги відповідають практиці: чи працюють контролі, чи є власники ризиків активними учасниками, чи виконується стратегія у повному обсязі. Для будь-якої фінансової установи це є важливою частиною пропорційного підходу до системи RM.

Третім елементом є аналіз фінансової звітності, яка містить підтверджувані дані щодо премій, доходів, витрат, резервів, портфелів, капіталу та фінансової стійкості. Фінансова звітність є документальною основою, яка дозволяє об’єктивно оцінити фінансовий вимір внутрішнього контексту. Для різних типів фінансових компаній такі дані можуть відрізнятися за структурою, але їх роль однакова: вони дозволяють визначити ресурсні можливості, структуру ризику, можливі обмеження на апетит до ризиків та критичні зони, що потребують контролю. Інтерпретація таких даних може бути узагальненням, але самі цифри — це факти.

Четвертим кроком є аналіз ключових процесів, наприклад, таких як продажі, врегулювання, андеррайтинг, ІТ-підтримка та кібербезпека. Факт існування цих процесів є загальновизнаним для всіх фінансових установ, але їх ефективність і зрілість оцінюються внутрішньо й мають статус узагальнення. Постанова НБУ №64 вимагає, щоб внутрішні процеси були узгоджені з ризиковим профілем та масштабами діяльності, тому їхня критичність для контексту не викликає сумнівів. Чим точніше компанія задокументує процеси та їх слабкі місця, тим надійнішою буде аналітична основа для ризик-апетиту.

П’ятим елементом алгоритму є оцінка стану самої системи ризик-менеджменту, яка включає аналіз роботи другої лінії захисту, наявність політик, зрілість KRI, механізми інцидент-менеджменту, структуру відповідальності та адекватність інструментів моніторингу. Постанова НБУ №64 прямо вимагає, щоб система RM відповідала масштабу та складності установи, що робить цю оцінку частиною формального контексту. Висновки щодо ефективності RM завжди будуть узагальненням, якщо не підтверджені аудитом, але саме включення цього елементу до контексту є методологічно необхідним.

 

 

Чек-лист зовнішнього та внутрішнього контексту: підтверджувані елементи та безпечні узагальнення

Правильно визначений контекст повинен спиратися на чіткі, перевірені та документально підтверджувані елементи. Для фінансових установ це означає, що контекст має базуватися на нормативних актах, офіційній статистиці, внутрішніх документах та даних, які можна верифікувати. Усі інтерпретації або аналітичні висновки мають подаватися як узагальнення, а не як факти. Нижче наведено структурований чек-лист, який можна застосовувати в будь-якій небанківській фінансовій установі.

1. Зовнішній контекст — підтверджувані джерела

• Нормативне середовище: Постанова НБУ №64 (вимоги до системи управління ризиками), Постанова НБУ №194 (для страховиків), закони та підзаконні акти щодо фінансового моніторингу, нормативні документи МТСБУ (для ОСЦПВ).
• Правозастосовче середовище: наявність рішень судів у відкритому доступі (факт існування, без інтерпретацій тенденцій).
• Макроекономіка: офіційна статистика Державної служби статистики України та дані центрального банку (інфляція, економічні індикатори).
• Глобальні фактори: публічні звіти міжнародних організацій та перестраховиків про ICT-ризики, операційні ризики, ринкові тренди (факт існування, без узагальнень про вплив на конкретну установу).

 

2. Зовнішній контекст — допустимі узагальнення

• Загальні характеристики ринкового середовища (структура конкуренції, цифровізація, розвиток каналів продажу), якщо подані як узагальнення.
• Потенційний вплив глобальних трендів (наприклад, зміни підходів перестраховиків або поширення кіберризиків), якщо подано як можливий, а не доведений вплив.

 

3. Внутрішній контекст — підтверджувані джерела

• Стратегія компанії: офіційно затверджений документ (факт існування).
• Бізнес-модель та структура власності: дані з державних реєстрів та внутрішніх документів.
• Фінансова звітність: публічні та внутрішні форми, що підтверджують структуру доходів, витрат, активів і зобов’язань.
• Внутрішні регламенти та політики: процедури андеррайтингу, продажів, врегулювання, ІТ та комплаєнсу, які визначають формальні процеси.
• Функціонування системи RM: наявність політик, визначених рольових моделей (власники ризиків, друга та третя лінії захисту), процедур KRI, механізмів інцидент-менеджменту — усе, що підтверджується внутрішніми документами або регламентами.

 

4. Внутрішній контекст — допустимі узагальнення

• Оцінка корпоративної культури, мотивації персоналу, комунікації та практичного виконання процедур (узагальнення на основі внутрішніх інтерв’ю та спостережень).
• Оцінка зрілості процесів та ефективності контролів (узагальнення, якщо не підтверджене аудитом).
• Аналітичні висновки щодо того, як внутрішній контекст впливає на ризик-апетит або профіль ризиків, якщо подані як інтерпретація.

 

5. Загальні правила точності для будь-якої установи

• Факт — це дані, які можна підтвердити документально.
• Усі твердження без джерела автоматично вважаються узагальненням і мають бути позначені як такі.
• Ніколи не змішувати припущення та факти — це руйнує якість контексту і ризикових рішень.
• Контекст не може суперечити Положенню №64 або внутрішнім документам.
• Усі елементи контексту мають бути актуальними, а не успадкованими з попередніх років.

 

 

Висновки: чому коректно визначений контекст — це основа для всіх подальших рішень у ризик-менеджменті

Зовнішній і внутрішній контекст є фундаментом системи управління ризиками, оскільки саме вони визначають, у яких умовах працює фінансова установа і які межі має її ризик-апетит. ISO 31000:2018 та EIOPA Governance Guidelines підкреслюють важливість врахування середовища та внутрішньої організації при побудові системи RM, а Постанова НБУ №64 прямо вимагає узгодження ризик-менеджменту зі стратегією, процесами й умовами діяльності компанії. Таким чином, визначення контексту — це не вступний розділ документа, а аналітична база, без якої неможливо сформувати якісний профіль ризиків або реалізувати принцип пропорційності у практиці.

Зовнішній контекст дає відповідь на питання, що компанія зобов’язана враховувати: нормативні вимоги, ринкове середовище, судову практику, макроекономіку та глобальні фактори. Усі ці елементи мають підтверджувані джерела. Внутрішній контекст визначає, що компанія насправді може зробити: її стратегію, структуру власності, фінансові можливості, здатність процесів, рівень автоматизації та реальний стан системи RM. Частина інформації підтверджується документами, частина є внутрішньою оцінкою, і тому повинна бути подана як узагальнення. Лише інтеграція обох вимірів дає реалістичну картину ризикового середовища.

Саме на основі контексту формуються ризик-апетит, профіль ризиків, KRI, ліміти, сценарії та рішення про розподіл капіталу. Якщо контекст визначений поверхово або формально, усі наступні документи стають відірваними від реальності, а система RM перетворюється на декларацію без практичного застосування. Коректний контекст, навпаки, створює логічний зв’язок між умовами діяльності, рішеннями керівництва та здатністю компанії реалізувати свої наміри. Це забезпечує узгодженість системи управління, прозорість рішень і стійкість до змін середовища.

 

Це друга стаття циклу «Абетка ризик-менеджменту», присвячена роботі з контекстом. У наступному матеріалі ми перейдемо до третього ключового виміру — зацікавлених сторін (стейкхолдерів). Ми розглянемо, хто саме впливає на ризикові рішення фінансових установ, як правильно визначати їхню роль, чому формальний перелік стейкхолдерів не працює і як побудувати реальну карту впливів без припущень і фантазій.

 

 

Сергій Бабич