Останнім часом на страховому ринку активно обговорюється питання оподаткування страхових посередників. У центрі дискусії опинилася ідея усунення податкового арбітражу між загальною та спрощеною системами оподаткування як одного з можливих способів боротьби зі схемами, що можуть використовуватися для мінімізації податкових зобов’язань під виглядом страхового посередництва.

Сама постановка питання виглядає цілком логічною. Якщо певна різниця в податкових режимах створює економічний стимул для зловживань, то природним виглядає бажання цей стимул усунути. Більше того, навряд чи хтось буде заперечувати, що страховий ринок зацікавлений у прозорих правилах роботи, які дозволяють відокремити добросовісних посередників від тих, хто використовує страхову діяльність для зовсім інших цілей.

Водночас для ризик-менеджера будь-яка регуляторна ініціатива починається не з відповіді, а із запитань. Чи дійсно запропоноване рішення усуває першопричину проблеми? Чи не створить воно нових ризиків для ринку? Як вплине на різні категорії учасників? І чи не виявиться так, що боротьба з одним ризиком призведе до появи кількох нових?

Саме ці питання я хотів би розглянути в цій статті. Не з точки зору податкового права чи інтересів окремих учасників ринку, а з позиції ризик-менеджменту, який завжди вимагає оцінювати не лише потенційні вигоди рішення, а й його можливі побічні наслідки.

Чи усуває запропоноване рішення першопричину проблеми?

У центрі нинішньої дискусії перебуває доволі проста логіка. Якщо різниця між загальною та спрощеною системами оподаткування створює економічний стимул для використання страхового посередництва в цілях, не пов’язаних із реальною страховою діяльністю, то цей стимул необхідно усунути. Прихильники такого підходу вважають, що  податковий арбітраж є одним із ключових факторів появи псевдоагентів та схем, які згодом стають предметом уваги правоохоронних органів. Відповідно, вирівнювання податкового навантаження має зробити такі схеми економічно невигідними.

На перший погляд ця аргументація виглядає цілком логічною. Більше того, я готовий погодитися з тим, що різниця у податкових режимах дійсно може створювати додаткові стимули для недобросовісної поведінки окремих учасників ринку. Якби такої різниці не існувало, частина подібних схем, ймовірно, втратила б свій економічний сенс.

Однак у ризик-менеджменті існує принцип, який добре знайомий кожному, хто займається аналізом причин інцидентів або кризових подій. Наявність певного фактора ризику ще не означає, що саме він є головною причиною проблеми. У складних системах проблеми майже завжди виникають внаслідок поєднання кількох факторів. Усунення одного з них може знизити ризик, але не обов’язково усуває його повністю.

Як на мене, важливо поставити питання дещо ширше. Якщо проблема полягає у використанні псевдоагентів, то чи є її причиною виключно різниця в оподаткуванні? Чи, можливо, вона також пов’язана з недостатньою прозорістю окремих бізнес-моделей, недоліками контролю, складністю підтвердження фактичного змісту посередницьких послуг або іншими факторами? Якщо відповідь полягає у поєднанні кількох причин, то логічно постає наступне питання: чи достатньо буде усунути лише один із цих факторів для досягнення бажаного результату?

Для ризик-менеджера це не академічна дискусія. Перед ухваленням будь-якого рішення важливо розуміти не лише його логіку, а й очікувану ефективність. Якщо запропонований захід справді усуває першопричину проблеми — це один сценарій. Якщо ж він усуває лише один із симптомів, залишаючи незмінними інші фактори ризику, то результат може виявитися значно скромнішим за очікування. Під час оцінки будь-яких регуляторних змін мене завжди цікавить не лише питання «що потрібно змінити», а й питання «чому ми впевнені, що  ця зміна вирішить проблему».

Чи можна вирішити проблему інструментами самого страхового ринку?

У нинішній дискусії основна увага зосереджена навколо податкового аспекту проблеми. Проте якщо подивитися на ситуацію ширше, виникає цікаве запитання: чи дійсно джерело ризику знаходиться у податковому законодавстві? Адже мова йде не про будь-яких підприємців, а про учасників страхового ринку, діяльність яких уже перебуває у сфері регулювання та нагляду Національного банку України.

Якщо проблема полягає у використанні псевдоагентів або страхових посередників для цілей, не пов’язаних із реальною страховою діяльністю, то виникає закономірне питання про роль самих страховиків у таких схемах. Адже жоден страховий агент не може працювати без відповідних договірних відносин зі страховою компанією. Відповідно, будь-яка схема, побудована навколо страхового посередництва, неминуче проходить через систему внутрішнього контролю страховика, його процедури комплаєнсу, фінансового моніторингу та управління ризиками.

Тут виникає інше питання: чи повністю використано потенціал наявних регуляторних інструментів? Страховики вже сьогодні зобов’язані впроваджувати системи внутрішнього контролю, комплаєнсу, управління ризиками та фінансового моніторингу. Регулятор має право проводити перевірки, вимагати усунення порушень та застосовувати заходи впливу. Крім того, останніми роками вимоги до діяльності страхових посередників та розкриття інформації про них суттєво посилилися.

З позиції ризик-менеджменту це виглядає як класичне питання вибору інструменту управління ризиком. Якщо проблема знаходиться всередині страхового ринку, то чому рішення шукається через зміну податкового законодавства, а не через удосконалення механізмів нагляду за самим страховим ринком? Якщо ризик виникає всередині страхового ринку, то чи не логічніше спочатку оцінити можливість його усунення за допомогою інструментів страхового регулювання та нагляду? І лише якщо такі механізми виявляються недостатніми, переходити до обговорення змін у податковому законодавстві.

Звичайно, це не означає, що податкові фактори не мають значення. Однак у сфері управління ризиками зазвичай намагаються впливати насамперед на джерело ризику та механізм його виникнення, тому мені здається важливою професійна дискусія не лише про те, які податкові стимули можуть сприяти появі проблеми, а й про те, чи всі можливості страхового нагляду та регулювання вже використані для її вирішення. Адже в довгостроковій перспективі розвиток ефективних механізмів контролю всередині ринку зазвичай дає більш стійкий результат, ніж спроба вирішити проблему через суміжні сфери державної політики. 

Практична реалізація: чи все так просто на практиці?

Навіть якщо погодитися з тим, що усунення податкового арбітражу може зменшити стимули для використання псевдоагентів, залишається ще одне важливе питання — як  така модель працюватиме на практиці.

У публічній дискусії страхового агента часто уявляють як окремого підприємця, який займається виключно реалізацією страхових продуктів. Насправді реальність значно складніша. На сучасному ринку страхування давно стало частиною ширших бізнес-моделей. Поліси продають автосалони, станції технічного обслуговування, туристичні агенції, кредитні посередники, лізингові компанії та багато інших суб’єктів господарювання. Для них страхування часто є не основним видом діяльності, а додатковою послугою для клієнта.

Уявімо підприємця, який працює як ФОП на спрощеній системі оподаткування та володіє СТО. Основний дохід він отримує від ремонту автомобілів і продажу запчастин. Водночас клієнтам додатково пропонуються поліси ОСЦПВ або добровільного страхування. Якщо доходи від страхового посередництва підпадатимуть під інший режим оподаткування, виникає питання практичного адміністрування такої моделі. Чи потрібно буде вести окремий облік різних видів доходів? Як саме визначатиметься межа між страховою та іншою діяльністю? Які додаткові вимоги виникнуть для підприємця та контролюючих органів?

Водночас варто пам’ятати, що спрощена система оподаткування історично створювалася не лише як особливий податковий режим, а й як інструмент підтримки малого підприємництва. Багато страхових агентів працюють саме як незалежні підприємці, які самостійно залучають клієнтів, фінансують свою діяльність, несуть підприємницькі ризики та не користуються перевагами найманої праці. Під час оцінки будь-яких змін важливо враховувати не лише потенційний ефект для боротьби зі зловживаннями, а й можливий вплив на економічну модель діяльності добросовісних посередників, для яких підприємництво є основною формою роботи на страховому ринку.

Подібні питання не означають, що реформа є неправильною або неможливою. Проте вони демонструють, що між концепцією та її впровадженням існує значна відстань. У ризик-менеджменті це добре відомий феномен: рішення, яке виглядає простим на рівні загальної логіки, може виявитися набагато складнішим на етапі практичної реалізації.

Під час обговорення будь-яких змін важливо аналізувати не лише те, який ризик вони мають усунути, а й те, які нові операційні, податкові або регуляторні питання можуть виникнути в процесі їх впровадження. Іноді  на цьому етапі проявляються ризики, які спочатку залишалися поза увагою розробників реформи.

Чи не створюємо ми проблему складнішу за ту, яку намагаємося вирішити?

У професійному ризик-менеджменті існує просте правило: будь-який контрольний захід має оцінюватися не лише з точки зору ризику, який він покликаний зменшити, а й з точки зору ризиків, які можуть виникнути внаслідок його впровадження. Цей принцип однаково застосовується до внутрішніх політик компанії, вимог регулятора або змін у законодавстві. Іноді новий контроль дійсно усуває проблему. Але іноді він породжує додаткові витрати, складність або нові ризики, які раніше просто не існували.

Будь-яка дискусія щодо зміни моделі оподаткування страхових посередників повинна виходити за межі питання податкової ставки. Якщо метою реформи є зменшення можливостей для зловживань, то важливо оцінити не лише потенційний позитивний ефект, а й те, які нові процеси доведеться створити для реалізації цієї моделі. Хто контролюватиме її застосування? Як перевірятиметься правильність розподілу доходів? Які нові вимоги виникнуть для посередників, страховиків, податкових органів та інших учасників ринку?

Будь-яке нове правило має свою ціну. Часто вона не вимірюється безпосередньо податками чи штрафами. Йдеться про витрати часу, додатковий облік, необхідність залучення консультантів, перебудову бізнес-процесів, адаптацію інформаційних систем та навчання персоналу. Ці витрати рідко стають предметом публічних обговорень, хоча саме вони часто визначають реальний вплив регуляторних змін на ринок.

Особливої уваги заслуговує питання пропорційності. Якщо проблема має обмежений масштаб, а її вирішення потребує створення складної системи контролю для всіх учасників ринку, виникає цілком закономірне питання щодо співвідношення витрат і результату. Для ризик-менеджера це одна з ключових характеристик ефективного контролю. Хороший контроль не лише зменшує ризик, а й робить це без надмірного навантаження на систему.

Оцінюючи будь-які регуляторні зміни, варто ставити не лише питання «чи правильна мета?». Не менш важливими є питання «якою буде ціна досягнення цієї мети?» та «чи не створить запропоноване рішення нові ризики, які згодом також доведеться усувати?». Іноді відповіді на ці питання дозволяють побачити повну картину наслідків майбутньої реформи.

Чи буде вплив однаковим для всіх учасників ринку?

Під час обговорення будь-яких регуляторних змін важливо оцінювати не лише їхній загальний вплив на ринок, а й те, як вони працюватимуть для різних моделей ведення бізнесу. Навіть якщо нові правила формально є однаковими для всіх, їхній практичний вплив може суттєво відрізнятися залежно від структури продажів, організації агентських мереж та особливостей роботи конкретної компанії.

Страхові компанії використовують різні моделі продажів і роботи з посередниками, тому однакові регуляторні зміни можуть по-різному впливати на окремих учасників ринку залежно від структури їхніх каналів дистрибуції.  Під час оцінки будь-яких змін важливо аналізувати не лише їхній середній ефект для ринку в цілому, а й можливі наслідки для окремих сегментів ринку. У практиці регулювання нерідко трапляються ситуації, коли формально нейтральне правило створює різний рівень навантаження для різних категорій учасників. Це не означає, що від таких змін слід відмовлятися, але такі наслідки бажано розуміти ще до моменту ухвалення рішення.

Для ризик-менеджера це питання знову ж таки зводиться до принципу пропорційності. Чим ширшим є коло учасників, на яких поширюється нове правило, тим важливішою стає оцінка його впливу на різні бізнес-моделі та сегменти ринку. Інакше існує ризик, що фактичні наслідки реформи відрізнятимуться від тих, які очікувалися на етапі її розробки.

Доказове регулювання та оцінка впливу

У будь-якій сфері регулювання важливим є не лише виявлення проблеми, а й оцінка того, наскільки ефективним буде запропоноване рішення. Це особливо актуально у випадках, коли зміни стосуються великої кількості учасників ринку та можуть впливати на усталені бізнес-моделі.

Очевидно, що сама поява кримінальних проваджень та повідомлень про використання окремих схем свідчить про існування проблем, які потребують реагування з боку держави. Якщо окремі учасники ринку використовують страхове посередництво для цілей, не пов’язаних із реальною страховою діяльністю, такі практики повинні отримувати належну правову оцінку. У цьому навряд чи можуть існувати принципові розбіжності між учасниками дискусії.

Наявність проблеми автоматично не дає відповіді на інше питання — яким саме способом її найкраще вирішувати. Для цього необхідно розуміти масштаб явища, оцінювати очікуваний ефект від запропонованих змін та порівнювати різні можливі варіанти реагування. У практиці ризик-менеджменту подібний підхід є звичним: перед впровадженням нового контролю оцінюється не лише ризик, який він має зменшити, а й його вартість, ефективність та можливі побічні наслідки.

Під час обговорення майбутніх змін важливо оцінювати не лише потенційні переваги нового підходу, а й його вплив на ринок у цілому. Наскільки суттєво скоротиться простір для зловживань? Які витрати виникнуть у добросовісних учасників ринку? Чи існують альтернативні механізми досягнення тієї самої мети? Чи не створить нове рішення додаткових ризиків, які згодом також потребуватимуть регуляторного втручання?

По суті, дискусія навколо страхових посередників виходить далеко за межі податкової тематики. Вона стосується більш фундаментального питання — як забезпечити баланс між боротьбою зі зловживаннями та збереженням ефективності ринку. Такий баланс, на мою думку, і є однією з головних ознак якісного регулювання.

Висновки

Дискусія щодо оподаткування страхових посередників є цікавою не лише сама по собі. Вона демонструє, наскільки складними можуть бути регуляторні рішення навіть тоді, коли всі учасники ринку погоджуються щодо кінцевої мети. Боротьба зі зловживаннями, підвищення прозорості та розвиток цивілізованого страхового ринку навряд чи викликають заперечення. Значно складніше визначити, які інструменти дозволять досягти цих цілей найбільш ефективно.

Як ризик-менеджер, я не беруся стверджувати, що запропонований підхід є правильним або неправильним. Разом з тим мені здається важливим поставити кілька запитань ще до ухвалення будь-яких рішень. Чи достатньо добре ми розуміємо природу проблеми? Чи усуває запропоноване рішення її першопричину? Чи враховані можливі наслідки для різних моделей роботи на страховому ринку? І чи не виникнуть нові ризики, які згодом також доведеться вирішувати?

У цьому сенсі історія зі страховими посередниками є лише одним із прикладів значно ширшої проблеми. Якість регулювання визначається не кількістю нових вимог і не жорсткістю контролю. Вона визначається здатністю досягати поставлених цілей без створення непропорційного навантаження та без появи нових ризиків, які можуть виявитися складнішими за ті, що планувалося усунути.

Окремої уваги заслуговує і питання вибору інструментів для досягнення поставленої мети. Якщо проблема виникає всередині страхового ринку, цілком логічно оцінити, наскільки ефективно для її вирішення можуть бути використані механізми страхового нагляду, внутрішнього контролю, комплаєнсу та управління ризиками самих страховиків. Можливо, відповідь полягає не лише у зміні податкових правил, а й у подальшому розвитку інструментів контролю та відповідальності всередині самого ринку.

Головне питання цієї дискусії полягає не в тому, чи потрібно щось змінювати, а  у тому, чи достатньо ми сьогодні розуміємо наслідки майбутніх змін, щоб бути впевненими: нове рішення дійсно зменшить ризики, заради яких його запроваджують, а не просто змінить правила гри для всіх учасників ринку.

Сергій БАБИЧ