Ризик-менеджмент без привілеїв: чому розмір компанії більше не визначає потребу в управлінні ризиками

Від формальної функції до участі в ухваленні рішень: як змінюється роль ризик-менеджменту та що це означає для українського бізнесу

 

Питання, яке варто поставити інакше

Чи потрібен ризик-менеджер компанії з річним оборотом 100 мільйонів швейцарських франків? А якщо оборот становить мільярд? Де проходить межа, після якої управління ризиками перетворюється з бажаної практики на необхідну управлінську функцію?

Сабріна Гартуш, президент Швейцарської асоціації страхування та ризик-менеджменту (SIRM), вважає таку постановку питання принципово неправильною. В інтерв’ю виданню Commercial Risk, опублікованому 19 листопада 2026 року, вона звертає увагу на досить очевидну суперечність: компанія з оборотом 100 мільйонів франків навряд чи сумніватиметься в необхідності бухгалтерського обліку або фінансового контролю, але потреба у професійному управлінні ризиками досі нерідко стає предметом дискусій.

Це порівняння цікаве не стільки масштабом наведених сум, скільки управлінською логікою. Фінансовий облік давно сприймається як невіддільна частина діяльності підприємства, тоді як ризик-менеджмент у багатьох організаціях продовжують розглядати як додаткову функцію, необхідність якої потрібно окремо доводити. При цьому фінансові показники переважно відображають результати вже здійснених операцій, а управління ризиками має допомагати оцінювати невизначеність, пов’язану з рішеннями, наслідки яких ще тільки формуватимуться.

Позиція президента SIRM заслуговує на увагу ще й тому, що вона не наполягає на обов’язковому створенні окремої посади ризик-менеджера в кожній організації. Навіть невеликий автосалон або дитячий садок, за її словами, потребують відповідного способу мислення, хоча утримання штатного фахівця для них навряд чи буде економічно виправданим. Таким чином, розмова поступово переходить від питання про чисельність персоналу до значно важливішого — яким чином управління ризиками має бути присутнім у діяльності будь-якої організації.

 

Розмір бізнесу не визначає тяжкість наслідків

Поширене уявлення про те, що ризик-менеджмент потрібен передусім великим корпораціям, ґрунтується на припущенні про прямий зв’язок між масштабом діяльності та складністю ризиків. Такий зв’язок справді існує в окремих сферах, але він не означає, що невелика компанія стикається з менш небезпечними загрозами або може дозволити собі менш уважне ставлення до них.

Для великого підприємства втрата одного постачальника, тимчасове припинення роботи інформаційної системи чи несподіване збільшення операційних витрат можуть бути суттєвими, але керованими подіями. Для невеликої компанії аналогічні обставини іноді створюють загрозу самому продовженню діяльності, оскільки її фінансові резерви, можливості диверсифікації та доступ до альтернативних ресурсів зазвичай обмеженіші.

Напевно, було б помилкою робити висновок, що кожне мале підприємство потребує складної системи управління ризиками, розробленої за корпоративними зразками. Принцип пропорційності, закладений у міжнародних підходах до ризик-менеджменту, передбачає відповідність організаційних рішень характеру діяльності, складності процесів, ризиковій експозиції та можливостям конкретної організації. Невеликій компанії може бути достатньо систематичного обговорення ключових загроз, визначення відповідальних осіб, кількох сценаріїв реагування та регулярного перегляду критичних залежностей.

Складність полягає в тому, щоб не сплутати простоту системи з її відсутністю. Управління ризиками не обов’язково повинно супроводжуватися десятками документів, але має забезпечувати зрозумілу відповідь на питання, які події можуть поставити під загрозу досягнення цілей підприємства, наскільки серйозними можуть бути наслідки та що керівництво готове зробити для їх запобігання або обмеження.

 

Ризик-менеджер потрібен до рішення, а не після нього

Інша важлива теза Сабріни Гартуш стосується місця ризик-менеджменту в управлінській архітектурі компанії. На її думку, професійна функція управління ризиками надто часто сприймається як частина комплаєнсу, до якої звертаються після ухвалення основних бізнес-рішень. Вона закликає залучати ризик-менеджерів значно раніше, коли ще існує можливість обрати інший варіант дій і уникнути дорогих змін у майбутньому.

Це зауваження порушує одну з найсуттєвіших проблем практичного ризик-менеджменту. Якщо компанія спочатку затверджує інвестиційний проєкт, укладає контракт із критичним постачальником, виходить на новий ринок або запускає продукт, а вже потім пропонує ризик-менеджеру оцінити пов’язані з цим загрози, його робота значною мірою перетворюється на аналіз наслідків уже зробленого вибору. Можливості вплинути на рішення на цьому етапі обмежені, а рекомендації щодо зниження ризиків можуть вимагати додаткових витрат або перегляду затверджених планів.

Інша ситуація виникає, коли оцінювання ризиків стає частиною підготовки рішення. У такому випадку ризик-менеджер не підміняє керівника бізнес-напряму й не визначає, яку стратегію повинна обрати компанія, а допомагає зіставити альтернативи, перевірити припущення, оцінити можливі відхилення від очікуваних результатів і встановити межі прийнятної невизначеності.

Важливо, що раннє залучення функції управління ризиками не означає надання їй права блокувати будь-яке рішення, яке супроводжується суттєвими ризиками. Бізнес неможливий без прийняття ризику, а завдання професійного ризик-менеджменту полягає в тому, щоб це прийняття було усвідомленим, відповідало встановленому ризик-апетиту та спиралося на достатню інформацію про можливі наслідки.

 

Подолати функціональну ізольованість

В інтерв’ю Commercial Risk президент SIRM окремо звертає увагу на проблему роботи підрозділів у відриві один від одного. Фінанси, операційна діяльність, інформаційні технології, закупівлі, юридична служба та інші функції можуть достатньо добре розуміти ризики у власних сферах відповідальності, але не завжди бачать, як ці ризики взаємодіють і впливають на компанію загалом.

Роль ризик-менеджера в такій ситуації полягає не в механічному збиранні інформації для загального реєстру, а у формуванні цілісного бачення ризикової експозиції. Залежність від одного постачальника може одночасно створювати операційний, фінансовий, технологічний і репутаційний ризики, а рішення про скорочення витрат в одному підрозділі іноді збільшує потенційні втрати в іншому. Без належної координації кожна функція може демонструвати прийнятний рівень власних ризиків, тоді як їх сукупний вплив залишатиметься недостатньо оціненим.

Для невеликих підприємств ця проблема має дещо інший характер. Формальних організаційних бар’єрів там може бути менше, але нерідко виникає надмірна залежність від знань і досвіду однієї або кількох ключових осіб. Коли власник або директор одночасно відповідає за продажі, фінанси, персонал і стратегічні рішення, ризики можуть оцінюватися переважно інтуїтивно, без систематичної перевірки припущень і розгляду альтернативних сценаріїв.

Отже, інтеграція управління ризиками потрібна не лише для подолання корпоративної бюрократії. Вона необхідна також для того, щоб рішення невеликої управлінської команди не залежали виключно від індивідуального досвіду, впевненості чи оптимізму її учасників.

 

Коли досвід створює ілюзію захищеності

Сабріна Гартуш наголошує на значенні людського чинника, суб’єктивних оцінок і надмірної впевненості у власній здатності контролювати обставини. Компанії, які протягом тривалого часу успішно долали труднощі, можуть поступово формувати переконання, що й надалі зможуть впоратися з будь-яким несподіваним розвитком подій.

Для українського бізнесу ця проблема має особливе значення. Після кількох років повномасштабної війни багато підприємств набули унікального досвіду забезпечення безперервності діяльності, роботи в умовах енергетичних обмежень, перебудови логістики, релокації персоналу та пошуку альтернативних постачальників. Цей досвід є важливим ресурсом організаційної стійкості, але водночас може породжувати небезпечне припущення, що успішне подолання попередніх криз гарантує готовність до наступних.

Наявність генератора не усуває ризику тривалого припинення електропостачання, якщо не перевірено доступність пального, можливості технічного обслуговування та тривалість автономної роботи. Альтернативний постачальник не обов’язково забезпечує справжню диверсифікацію, якщо обидва підприємства залежать від однакової транспортної інфраструктури. Навіть добре відпрацьований план безперервності діяльності може втратити практичну цінність, якщо змінилися ключові працівники, технології або зовнішні умови.

Ці приклади показують, що управління ризиками не може обмежуватися накопиченням досвіду реагування на минулі події. Воно потребує регулярного перегляду припущень, перевірки готовності до нових сценаріїв і здатності визнавати обмеженість навіть успішних управлінських рішень.

 

Страхування не замінює управління ризиками

Окремий блок інтерв’ю присвячений страховому ринку. На думку президента SIRM, темпи змін у бізнесі дедалі частіше випереджають здатність страховиків адаптувати свої продукти та послуги до нових потреб клієнтів. Особливе занепокоєння викликає недостатній розвиток сервісів запобігання ризикам, а також традиційне ставлення до страхового полісу як до документа, який згадують переважно після настання страхового випадку.

Це спостереження має два важливі виміри. Для підприємства страхування повинно бути частиною ширшої стратегії управління ризиками, що поєднує заходи запобігання, зниження, прийняття та передавання ризику. Наявність договору страхування не гарантує повного відшкодування можливих втрат, оскільки істотне значення мають виключення з покриття, франшизи, ліміти відповідальності, умови врегулювання та характер фактичної ризикової експозиції.

Для страховика ця проблема означає необхідність глибшого розуміння бізнес-моделі клієнта та змін у його діяльності. Якщо страховий продукт не встигає адаптуватися до нових технологічних, операційних або геополітичних ризиків, між реальними потребами підприємства й доступним страховим захистом поступово виникає розрив. У таких умовах професійний ризик-менеджмент може стати важливою ланкою взаємодії між підприємством, страховиком і страховим посередником, допомагаючи своєчасно виявляти прогалини в покритті та визначати, які ризики доцільно передавати, а які необхідно контролювати власними засобами.

Водночас не варто очікувати, що розвиток страхових продуктів автоматично компенсує недоліки управління ризиками на підприємстві. Навіть найширше страхове покриття не здатне повністю відновити втрачені ринкові позиції, довіру клієнтів, критичні компетенції персоналу або час, необхідний для відновлення діяльності.

 

Яка система потрібна невеликій компанії

Повертаючись до основного питання, варто розмежувати необхідність управління ризиками та необхідність утримання окремої професійної функції. Перше є універсальною управлінською потребою, тоді як друге залежить від характеру діяльності, регуляторних вимог, складності ризикового профілю та ресурсів організації.

Для невеликого підприємства практичною основою може стати компактна модель, у якій керівництво визначає кілька найбільш суттєвих ризиків, оцінює їхній можливий вплив на фінансову стійкість і безперервність діяльності, встановлює відповідальних за заходи реагування та періодично переглядає результати. Така модель не потребує складної методології або великого обсягу звітності, але вимагає регулярності, управлінської дисципліни та готовності коригувати рішення за зміни обставин.

За необхідності компанія може залучати зовнішнього консультанта для первинного оцінювання ризиків, розроблення методології, сценарного аналізу або незалежного перегляду критичних припущень. Такий підхід дозволяє отримати професійну експертизу без постійних витрат на окрему посаду, хоча він не усуває потреби у внутрішній відповідальності за ризики та виконання погоджених заходів.

При цьому для регульованих фінансових установ, зокрема страховиків, можливості вибору організаційної моделі обмежуються спеціальними вимогами до системи управління, незалежності контрольних функцій та розподілу повноважень. Принцип пропорційності не може використовуватися як підстава для невиконання таких вимог.

Критерієм ефективності в будь-якому випадку має залишатися не кількість створених документів, а здатність організації своєчасно виявляти суттєві зміни ризикової експозиції та враховувати їх у рішеннях щодо ресурсів, інвестицій, операційної діяльності й розвитку бізнесу.

 

Від професійної функції до управлінської культури

Інтерв’ю Сабріни Гартуш порушує питання, яке поступово набуває значення для всього професійного середовища ризик-менеджменту. Якщо управління ризиками продовжуватиме сприйматися як спеціалізована діяльність, доступна переважно великим корпораціям, значна частина підприємств залишатиметься поза межами систематичного оцінювання невизначеності, хоча їхня вразливість до окремих подій може бути надзвичайно високою.

Розширення практики ризик-менеджменту не обов’язково означає збільшення кількості штатних посад або запровадження однакових корпоративних процедур у всіх організаціях. Значно важливішим є поступове формування управлінського середовища, у якому оцінювання ризиків стає звичайною складовою підготовки рішень, а не додатковим завданням, що виникає після появи проблем.

Для професійної спільноти це означає необхідність пропонувати бізнесу не лише складні методології та регуляторно орієнтовані моделі, а й доступні, економічно виправдані практичні рішення, здатні працювати в організаціях різного масштабу. Для керівників — готовність розглядати управління ризиками як інструмент підвищення якості рішень, а не як адміністративні витрати, яких можна уникнути. Зрештою, питання полягає не в тому, наскільки великою повинна стати компанія, щоб дозволити собі ризик-менеджмент, а в тому, наскільки довго вона може дозволяти собі ухвалювати важливі рішення без належного розуміння пов’язаних із ними ризиків.

 

Джерело: Ben Norris, «Risk managers needed in wider range of companies, says Sirm president», Commercial Risk, 19 November 2026. Оригінальна публікація.

 

Сергій БАБИЧ