Я багато років читаю нормативні документи, концепції, програми, стратегії, проєкти регуляторних актів і давно навчився не очікувати від них літературної досконалості. Стратегічний документ узагалі не зобов’язаний бути захопливим текстом, скоріше від нього потрібно інше: чітке розуміння проблеми, бачення майбутнього, визначення кількох справді ключових пріоритетів, логіка переходу від нинішнього стану до бажаного, зрозумілі інструменти державної політики та вимірювані результати, тому скажу відверто: проєкт «Стратегії розвитку страхового ринку України» став для мене, мабуть, головним професійним розчаруванням року. Не тому, що в ньому немає правильних думок — навпаки, правильних думок там багато — розчаровує те, що з них так і не вдалося скласти Стратегію.

Автори проголошують надзвичайно амбітну мету — побудувати «сильний, капіталізований, транспарентний та сучасний» страховий ринок, який має стати інструментом відбудови України, залучення інвестицій та захисту добробуту громадян. З такою постановкою питання важко сперечатися. Після декларації цієї мети документ замість відповіді на питання, якою має бути роль страхування в економічній і соціальній моделі повоєнної України, документ переходить до переліку окремих напрямів, нормативних завдань, проблем конкретних видів страхування, євроінтеграційних вимог, технологій, фінансової грамотності, кібербезпеки та десятків інших тем. Кожна з них може бути важливою, але Стратегія — це не перелік усього важливого.

Самі автори документа прекрасно бачать проблему, на тлі якої все це виглядає особливо дивно. Рівень проникнення страхування в Україні на початок 2026 року становив лише 0,81% ВВП — один із найнижчих показників у європейському регіоні, і це не другорядна статистика, а діагноз стану галузі (0,84% — на дату складання проєкту Стратегії). Він означає, що страхування досі займає непропорційно мале місце в механізмі захисту населення, бізнесу та держави від ризиків. За такої вихідної точки вся стратегія мала б бути побудована навколо одного фундаментального питання — чому так сталося і що держава збирається зробити, щоб через п’ять — десять років ситуація була принципово іншою? Але переконливої відповіді на нього документ не дає.

Так, у Стратегії є медичне страхування і страхування життя, воєнні ризики та агрострахування, Solvency II та IDD, інклюзивність, ESG, штучний інтелект, хмарні технології, кіберризики, фінансова грамотність і навіть окреме бачення розвитку Ядерного страхового пулу. Є багато правильних слів про довіру, прозорість, клієнтоорієнтованість і європейську інтеграцію, але державна стратегія розвитку галузі, на мій погляд, повинна демонструвати не широту переліку тем, а встановлювати пріоритети і причинно-наслідкові зв’язки: що стримує розвиток ринку, які бар’єри є критичними, за рахунок яких сегментів має зростати ринок, якою буде роль держави, які ризики вона готова передати приватному сектору, які стимули створить, які ресурси залучить і за якими показниками визнає політику успішною або провальною.

Цього каркаса в документі я не бачу, а бачу мозаїку різномасштабних завдань, серед яких фундаментальні питання розвитку ринку легко губляться поруч із локальними та технічними. Через це документ, який мав би визначати державну політику щодо однієї з ключових інфраструктур фінансової безпеки країни, значною мірою перетворюється на розширений перелік напрямів роботи регуляторів і державних органів. Йдеться вже не про стиль, а про якість стратегічного мислення.

 

1. Коли набір правильних тез не стає стратегією

Документ погано відповідає на питання, закладене у його власній назві. Стратегія розвитку страхового ринку, на мій погляд, повинна визначати не все, чим можна або потрібно займатися у страхуванні, а кілька принципових змін, без яких ринок не перейде з нинішнього стану до якісно іншого. Стратегія — це вибір, а якщо пріоритетним оголошується майже все, пріоритетів фактично немає.

У передмові автори пропонують три фундаментальні принципи: європейський вектор і Solvency II, прозорість та довіру, технологічність і доступність. Усі три безумовно важливі, але це радше характеристики нормального сучасного страхового ринку, ніж стратегічні відповіді на українські проблеми. Стабільний страховик повинен бути платоспроможним, ринок повинен бути прозорим, послуги мають бути цифровими і доступними. У 2026 році це вже не стратегічний вибір, а, так би мовити, базова гігієна фінансового сектору.

Для України стратегічний вибір, на мій погляд, має стосуватися іншого. Чи повинне страхування стати одним із основних механізмів фінансування наслідків воєнних і катастрофічних ризиків замість постійної постфактум компенсації збитків із бюджету? Якою має бути модель участі держави у страхуванні ризиків, які приватний ринок самостійно не здатний прийняти? Чи бачить держава страхування життя та пенсійне страхування великим джерелом довгострокового внутрішнього капіталу? Якою має стати роль ДМС у системі фінансування охорони здоров’я? Як має бути скорочений страховий розрив між економічними збитками та реально застрахованими ризиками? Які страхові механізми повинні супроводжувати відбудову інфраструктури та повернення приватних інвестицій? Який обсяг ризику українська економіка повинна навчитися передавати міжнародному перестраховому ринку? Оце питання, на які мала б відповідати Національна Стратегія.

Деякі з відповідей у документі можна знайти фрагментарно, наприклад, автори прямо пишуть про необхідність поступово зміщувати державну політику від виплати компенсацій збитків до застосування інструментів комерційного страхування, доступність яких підтримуватиметься державою через компенсацію частини премій, — це одна з найсильніших тез у всьому документі. Фактично в одному абзаці сформульована потенційно революційна зміна моделі управління ризиками держави: не чекати збитку, щоб потім шукати гроші на компенсацію, а заздалегідь створювати механізми його фінансування через страховий і перестраховий ринки, але ця думка не стає фундаментом документа і вона залишається одним із багатьох сюжетів.

Така сама доля спіткала іншу принципову тезу — про страховиків як інституційних інвесторів. Стратегія правильно зазначає, що технічні резерви страховиків можуть бути джерелом довгострокових інвестицій, зокрема для відновлення України, а розвиток life, пенсійного страхування та великих корпоративних програм неможливий без розвиненого ринку капіталу. З цього можна було побудувати окремий стратегічний контур — страхування життя і пенсійні продукти → накопичення довгострокових резервів → розвиток внутрішнього ринку капіталу → інвестиції у відбудову → збільшення фінансової стійкості домогосподарств та економіки, але фундаментальна економічна функція страхування розчиняється серед десятків інших напрямів.

Через це документ постійно втрачає масштаб. Поруч можуть опинитися питання національної моделі фінансування великих ризиків, імплементація європейських директив, окремі податкові проблеми ДМС, фінансова грамотність, кібербезпека, використання хмарних сервісів та розвиток конкретного страхового пулу. Це різні рівні державної політики: частина з них належить до стратегічних цілей, частина — до інструментів, частина — до регуляторної роботи, частина — до операційних завдань. У хорошій стратегії вони повинні бути вибудувані у вертикаль: проблема → ціль → пріоритет → інструмент → захід → показник результату. Тут вони надто часто існують поруч як рівнозначні елементи.

Це видно вже на рівні стратегічних індикаторів. Документ ставить мету збільшити проникнення страхування з 0,81% до понад 2% ВВП і наростити премії в особовому страхуванні з 16,5 до 45 млрд грн, а ще передбачає бінарні показники виконання євроінтеграційних планів — «реалізовано / не реалізовано». Але якщо проникнення повинно зрости більш ніж удвічі, стратегія має показати економіку цього зростання. Яку частину забезпечить ДМС? Яку — life? Воєнне страхування? Майнові ризики? Агросектор? Нові обов’язкові страхові продукти? Корпоративний сегмент? Які зміни у податках, законодавстві, державних програмах чи перестрахуванні повинні дати цей приріст? Без такої декомпозиції цифра «понад 2%» залишається не результатом стратегії, а побажанням.

Головна вада всього документа проявляється тут: автори багато говорять про те, що треба розвивати, але значно менше — про те, за рахунок чого цей розвиток відбудеться, вони перелічують бажані напрями, але не вибудовують механізму трансформації ринку, вони називають майбутній стан, але не показують переконливого маршруту до нього.

Після першого розділу висновок у мене неприємний, але доволі однозначний — перед нами не стратегія у повному розумінні цього слова, а великий тематичний каталог правильно названих проблем, регуляторних завдань і галузевих побажань, якому надали форму стратегічного документа, і для країни, яка проходить війну, готується до масштабної відбудови і водночас має один із найнижчих рівнів страхового проникнення в Європі, цього катастрофічно мало.

 

2. Стратегія регулятора замість державної політики розвитку страхування

Друга фундаментальна проблема документа, на мою думку, полягає в тому, що, попри назву «Стратегія розвитку страхового ринку України», він значною мірою дивиться на майбутнє галузі очима фінансового регулятора, а не держави, яка повинна визначати місце страхування у ширшій системі економічної, соціальної та інвестиційної політики. Ця різниця може здаватися суто термінологічною, але насправді вона визначає логіку всього документа: регулятор закономірно концентрується на платоспроможності страховиків, корпоративному управлінні, прозорості власності, захисті споживачів, виконанні вимог Solvency II, IDD та інших актів права ЄС, тоді як державна стратегія мала б починатися з іншого питання — для чого Україні страховий ринок такого масштабу, якою повинна бути його роль у фінансуванні ризиків держави, населення та бізнесу і яку частину економічних втрат країна через кілька років повинна навчитися перекладати з державного бюджету та власних коштів громадян на механізми страхування і перестрахування.

Автори документа наголошують, що Стратегію розробляли НБУ, Мінекономіки, Мінфін, НКЦПФР та ФГВФО в межах роботи Комітету з фінансового розвитку при Раді з фінансової стабільності, а її метою називають формування спільних пріоритетів регуляторів та інших державних органів. Формально це виглядає як міжвідомчий документ, однак зміст, на мій погляд, показує інше. Значна частина стратегічного бачення побудована навколо продовження регуляторної трансформації ринку, виконання євроінтеграційних зобов’язань, забезпечення платоспроможності, прозорості, цифровізації та належної системи управління. Усе це необхідно, але жоден із цих напрямів сам по собі не відповідає на питання, яку економічну функцію страховий сектор повинен виконувати в Україні після війни, яким має бути його внесок у відбудову, якою часткою довгострокових заощаджень він має управляти, яку частину катастрофічних, воєнних, медичних, аграрних та інших ризиків повинен приймати на себе і наскільки має зменшитися залежність суспільства від бюджетних компенсацій після настання великих збитків.

Про характер документа багато говорять три «фундаментальні принципи», які покладені в основу Стратегії: європейський вектор та Solvency II, прозорість і довіра, технологічність та доступність. З позиції регулятора цей набір цілком зрозумілий, але з позиції державної політики він виглядає дивно обмеженим, тому що фактично описує вимоги до якісного функціонування фінансової установи та її взаємодії з клієнтом, а не модель розвитку галузі як частини економіки. Платоспроможність страховика — це необхідна передумова існування ринку, прозорість — базова вимога до фінансового сектору, цифровізація — нормальна властивість сучасного сервісу, проте жодна з цих характеристик не пояснює, чому через кілька років страхування повинно займати значно більше місце в економіці України, хто створить попит на новий страховий захист, які ризики будуть передані ринку, де виникне додаткова страхова ємність і які економічні стимули зроблять цей процес можливим.

Парадокс у тому, що окремі елементи справжньої державної політики в документі все-таки присутні, але вони не визначають його структуру. Наприклад, автори визнають, що страховики можуть стати важливими інституційними інвесторами, чиї технічні резерви здатні фінансувати довгострокові проєкти, включно з відбудовою України, і прямо пов’язують розвиток страхування життя, пенсійного страхування та великих корпоративних програм із розвитком ринку капіталу. Це вже не питання регулювання страхових компаній, а питання економічної моделі країни, тому що йдеться про створення внутрішнього джерела довгих грошей, яких українській економіці хронічно бракує, проте замість того щоб перетворити цей напрям на один із центральних стратегічних блоків і визначити, якими мають бути обсяги страхових резервів, інвестицій страховиків, довгострокових накопичень населення та їхня роль у фінансуванні відбудови, документ обмежується констатацією потенціалу і переходить до інших тем.

Подібна ситуація виникає і з принципово важливою тезою про зміну ролі держави у фінансуванні ризиків, коли замість постійної компенсації наслідків уже реалізованих подій пропонується ширше використовувати комерційне страхування з державною підтримкою, у тому числі через часткове субсидування страхових премій. Для країни, яка має справу з воєнними ризиками, руйнуванням інфраструктури, аграрними втратами, природними катастрофами та величезною потребою у приватних інвестиціях, ця теза могла б стати одним із наріжних каменів усієї Стратегії, адже вона означає перехід від культури постфактум-компенсацій до системного попереднього фінансування ризику, де державний бюджет, українські страховики, міжнародні перестраховики, гарантійні фонди та донорські інституції утворюють єдину систему розподілу великих збитків, проте замість такої архітектури ми бачимо окремі сюжети про воєнне страхування, агрострахування, ядерний пул, медичне страхування та інші напрями, кожен із яких живе у документі майже власним життям.

Стратегія так і не формулює того, що для держави мало б бути головним — яку частину ризиків українського суспільства та економіки у 2030 році має фінансувати страховий ринок, яку — держава, яку — міжнародний перестраховий капітал і як повинні взаємодіяти ці три рівні. Без відповіді на це питання неможливо серйозно говорити ні про розвиток воєнного страхування, ні про відбудову, ні про катастрофічні ризики, ні про ДМС, ні про агрострахування, тому що всі ці напрями потребують не окремих «заходів», а визначення ролі держави, меж приватної відповідальності та механізму розподілу ризику.

Через це складається враження, що автори значно краще знають, яким повинен бути страховик, ніж розуміють, яким повинен стати страховий ринок. Страховик у їхньому баченні має бути платоспроможним, прозорим, добре керованим, цифровим, клієнтоорієнтованим і відповідати європейським вимогам — і з цим важко сперечатися, але стратегія розвитку ринку повинна відповідати на зовсім інше питання: що зміниться в житті громадянина, підприємства, інвестора і держави, якщо всі ці страховики стануть такими, якими їх хоче бачити регулятор? Які ризики, що сьогодні залишаються на громадянині, бізнесі чи бюджеті, завтра будуть реально застраховані? Скільки нового довгострокового капіталу з’явиться в економіці? Які інвестиції стануть можливими завдяки страховому захисту? Яку суму бюджетних витрат на ліквідацію наслідків великих подій держава зможе замінити заздалегідь створеним страховим покриттям?

Поки відповідей на ці питання немає, перед нами залишається документ, який значно переконливіше описує продовження регуляторної реформи страхового сектору, ніж державну стратегію розвитку страхування. А це не дрібна термінологічна претензія, а принципова підміна предмета: належне регулювання є необхідною умовою розвитку ринку, але воно не створює розвитку автоматично, так само як технічний огляд автомобіля не визначає, куди він має їхати. Україні потрібна не тільки система правильного нагляду за страховиками, а чітке розуміння того, навіщо країні значно більший страховий ринок і яку частину економічної та соціальної відповідальності держава готова йому передати. У представленій Стратегії такої відповіді, на мій погляд, на жаль, поки що немає.

 

3. 0,81% ВВП: діагноз поставлено, але лікування не призначено

Якщо шукати одну цифру, з якої мала б починатися вся Стратегія розвитку страхового ринку України, вона вже є в самому документі — автори документа самі наводять її і навіть цілком правильно пояснюють її значення. Рівень проникнення страхування в Україні на початок 2026 року становить лише 0,81% ВВП, що є найнижчим показником у європейському регіоні, причому в документі визнається, що настільки низький рівень свідчить про слабкий інтерес населення та бізнесу до страхових продуктів і водночас демонструє величезний потенціал для розвитку ринку. Після такого діагнозу вся подальша логіка Стратегії мала бути підпорядкована пошуку відповіді на одне питання — чому українська економіка практично не використовує страхування як системний механізм управління ризиками і що необхідно змінити, щоб ситуація стала принципово іншою?

Зафіксувавши 0,81% як вихідну точку, документ одразу встановлює цільове значення проникнення страхування понад 2% ВВП у 2029/2030 році, тобто фактично передбачає збільшення відносного масштабу страхового ринку приблизно у два з половиною рази. Це надзвичайно амбітна мета, особливо якщо враховувати стан української економіки, демографічні зміни, воєнні ризики, рівень доходів населення та історично слабку страхову культуру, однак у Стратегії немає того, що мало б бути обов’язковим для будь-якої серйозної кількісної цілі такого масштабу, — декомпозиції джерел майбутнього зростання та економічної моделі, яка пояснювала б, звідки повинні взятися додаткові страхові премії.

Якщо ринок має зрости з 0,81% до понад 2% ВВП, хтось повинен ці додаткові премії сплатити, а страховики повинні отримати нові ризики, які сьогодні або взагалі не страхуються, або залишаються на балансах підприємств, домогосподарств та держави. Стратегія мала б хоча б приблизно відповісти, яку частину цього приросту повинно забезпечити страхування життя, яку — добровільне медичне страхування, яку — майнове страхування громадян і підприємств, яку — воєнні та катастрофічні ризики, агрострахування, страхування професійної відповідальності, інфраструктурних проєктів, транспорту та інших сегментів, а після цього визначити для кожного з них бар’єри, стимули, необхідні зміни законодавства, роль держави та очікуваний економічний ефект. Без такої декомпозиції ціль у 2% виглядає не як результат розрахованої державної політики, а як цифра, яку хотілося б побачити наприкінці строку реалізації документа.

Серед небагатьох кількісних індикаторів окремо виділено зростання сектору особового страхування з 16,5 млрд грн премій у 2025 році до 45 млрд грн у 2029/2030 році, причому до цього показника включено медичне страхування, страхування здоров’я, класичне накопичувальне та ризикове страхування життя, пенсійне й інші види life, але залишається те саме питання — чому 45 млрд, за рахунок яких продуктів, яких категорій споживачів, яких податкових або соціальних стимулів, якої взаємодії з пенсійною та медичною реформами і якої зміни поведінки населення ця цифра має бути досягнута? Сам документ визнає, що український ринок страхування життя залишається дуже малим, а серед причин називає недостатню платоспроможність населення, відсутність надійних і прибуткових інструментів для інвестування активів страховиків та низьку обізнаність споживачів, Проблема описана дуже точно, але стратегічного механізму її подолання знову не видно.

Показник проникнення страхування сам по собі нічого не говорить про якість страхового покриття економіки, а тому для Національної Стратегії його очевидно недостатньо. Можна збільшити премії і формально наблизитися до 2% ВВП, але при цьому залишити величезні масиви ризиків незастрахованими, зберегти низьке охоплення населення добровільними видами страхування та продовжувати фінансувати великі збитки з державного бюджету. Поряд із показником проникнення страхування мала б існувати система показників, яка дозволяє зрозуміти не лише обсяг ринку, а реальний рівень страхового захисту країни — частку населення, охопленого добровільним медичним страхуванням і страхуванням життя, частку житлової та комерційної нерухомості, забезпеченої страховим покриттям, частку аграрних площ, охоплених страхуванням, і частку виробництва, ризики якого застраховані, обсяг застрахованих воєнних ризиків, частку великих корпоративних ризиків, переданих міжнародному перестрахуванню, обсяг довгострокових резервів life-страховиків, а також співвідношення застрахованих та незастрахованих економічних втрат від великих подій.

Такої системи стратегічних індикаторів у документі немає. Поряд із проникненням та обсягом особового страхування ми бачимо показники на кшталт виконання плану НБУ щодо європейської інтеграції в частині Solvency II, IDD і MID та виконання заходів щодо імплементації IRRD, причому їхній цільовий стан сформульований максимально просто — «реалізовано». Виходить досить дивна, як на мене, конструкція: в одному ряду стоять показник, який характеризує масштаб страхового ринку в економіці, обсяг великого сегмента страхування і факт виконання регулятором плану імплементації європейського законодавства, хоча це показники принципово різного рівня, які вимірюють зовсім різні речі.

Найбільше ж запитань викликає те, що Стратегія практично не працює з поняттям страхового розриву — різниці між сукупними економічними втратами та тією їх частиною, яка реально покривається страхуванням. Для України, яка вже переживає колосальні воєнні збитки, а сукупні потреби у відновленні та відбудові якої оцінюються майже у 588 млрд доларів протягом наступного десятиліття, страховий розрив мав би стати одним із центральних вимірів державної страхової політики. Питання полягає не лише в тому, скільки премій зберуть українські страховики, а в тому, яку частину фінансових наслідків ризиків країна зможе перестати залишати без покриття, переклавши її на внутрішній страховий ринок, міжнародне перестрахування, спеціалізовані пули, гарантійні механізми та інші інструменти попереднього фінансування ризику.

Ціль «понад 2% ВВП» безумовно може бути корисним орієнтиром, але, на мій погляд, вона повинна бути не початком і кінцем стратегічного вимірювання, а наслідком значно глибших структурних змін. Якщо більше громадян страхують життя і здоров’я, підприємства передають страховикам майнові, відповідальнісні та воєнні ризики, аграрії системно страхують виробництво, інвестори отримують захист капіталовкладень, страховики акумулюють довгострокові резерви, а значна частина великих ризиків передається на міжнародний перестраховий ринок, проникнення страхування природно зростатиме. Якщо ж цього не відбудеться, жодна цифра, записана в таблиці стратегічних індикаторів, не змусить ринок вирости.

Тому 0,81% — це не просто невтішний статистичний показник, а концентрований результат десятиліть слабкого попиту, низької довіри, недостатньої страхової культури, обмеженої платоспроможності населення, нерозвиненості окремих сегментів, відсутності повноцінного ринку довгострокових інвестицій та звички держави й суспільства залишати значну частину ризиків незастрахованими. Якщо Стратегія претендує на те, щоб змінити цю ситуацію, вона повинна була не просто написати поруч із 0,81% красиве «>2%», а розкласти цей шлях на конкретні економічні механізми, сегменти, стимули, ресурси, строки та вимірювані результати. Цього не зроблено і тому одна з найважливіших цифр документа перетворюється, як на мене, на найкращу ілюстрацію його головної проблеми: діагноз поставлено правильно, бажаний результат названо, але між ними залишено майже порожній простір, який чомусь назвали стратегією.

 

4. Хто має платити за ризик: головне питання, яке держава так і не поставила

Для України питання розвитку страхового ринку неможливо відокремити від значно ширшого і набагато складнішого питання: хто в нашій економіці зрештою платить за ризик, коли він реалізується. Сьогодні відповідь надто часто виглядає однаково: якщо людина втратила житло, підприємство — виробничі потужності, аграрій — урожай, громада — інфраструктуру, а масштаби події перевищують фінансові можливості постраждалих, останньою інстанцією стає держава, яка після настання збитку змушена шукати бюджетні ресурси, міжнародну допомогу або створювати чергову спеціальну програму компенсацій. В умовах повномасштабної війни така модель частково неминуча, проте перетворювати її на постійний принцип фінансування ризиків означає фактично погодитися з тим, що страховий ринок і надалі залишатиметься периферійним елементом економічної системи.

Автори Стратегії цю проблему бачать і в одному з фрагментів документа формулюють дуже важливу тезу: державна політика має поступово зміщуватися від прямої компенсації збитків до використання комерційного страхування, доступність якого може підтримуватися державою через компенсацію частини страхової премії. На мою думку, це одна з тез документа, яка справді заслуговує називатися стратегічною, тому що за нею стоїть принципово інша модель управління ризиками країни: держава перестає бути переважно платником останньої інстанції після настання події та починає заздалегідь організовувати фінансування майбутніх збитків через страхування, перестрахування, державні гарантії, спеціалізовані пули та інші механізми розподілу ризику.

Навколо цієї ідеї можна було побудувати значну частину Стратегії, визначивши, які ризики держава в перспективі залишає на власному балансі, які можуть і повинні бути передані приватним страховикам, де необхідне державно-приватне партнерство, а де без міжнародної перестрахової або гарантійної підтримки створити достатню ємність узагалі неможливо. Це особливо важливо тому, що різні категорії ризиків потребують принципово різних моделей: звичайні майнові ризики та ризики відповідальнісні можуть значною мірою обслуговуватися приватним ринком, катастрофічні та воєнні ризики потребують багаторівневої системи розподілу збитків, агрострахування може вимагати субсидування премій, а великі інфраструктурні проєкти відбудови без доступу до міжнародного перестрахування та гарантійних механізмів можуть залишитися практично нестрахованими.

Проте Стратегія не створює такої архітектури, а розкладає проблему на окремі тематичні блоки, через що воєнні ризики існують окремо, агрострахування — окремо, ядерне страхування — окремо, медичне страхування — окремо, страхування відповідальності — окремо, хоча з позиції державної політики всі вони є частинами одного значно більшого питання про розподіл фінансової відповідальності за ризик між громадянином, бізнесом, страховиком, перестраховиком і державою. Коли такого верхнього рівня немає, на мій погляд, замість системи управління ризиками країни неминуче виникає набір галузевих програм, кожна з яких вирішує власну проблему, але не змінює загальної моделі.

Найгостріше ця проблема проявляється у страхуванні воєнних ризиків, якому автори цілком обґрунтовано приділяють значну увагу і прямо називають його важливим інструментом підтримки реального сектору економіки у воєнний час та каталізатором швидкого відновлення після війни, але якщо це справді стратегічний напрям, недостатньо констатувати його важливість або «активізувати» залучення страховиків до відповідних програм, тому що проблема воєнного страхування полягає не у відсутності бажання страхових компаній продавати ще один продукт, а в обмеженій ємності приватного ринку для прийняття потенційно катастрофічних і корельованих збитків. Стратегічне питання, на мою думку, повинно звучати інакше — якою має бути національна система страхування воєнних ризиків, хто приймає перший шар збитку, де закінчується відповідальність українського страховика, яку частину бере держава, яка частина передається міжнародним перестраховикам і міжнародним фінансовим інституціям та якою має бути сукупна ємність цієї системи для забезпечення потреб відбудови й приватних інвестицій.

Без відповіді на ці питання розмови про страхування інвестицій та відбудову ризикують залишитися декларативними, адже для інвестора має значення не те, що в державній Стратегії написано про «активізацію» страхування воєнних ризиків, а те, чи може він реально застрахувати завод, логістичний центр, енергетичний об’єкт або інший актив на необхідну суму, які ризики будуть покриті, хто гарантує виконання зобов’язань у разі великої події та чи існує за українським страховиком достатня міжнародна перестрахова ємність. Розвиток такого механізму потребує не адміністративного заклику до активності, а складної фінансової конструкції, у якій приватний капітал приймає ту частину ризику, яку здатен оцінити й профінансувати, держава бере участь там, де ринок об’єктивно неспроможний сформувати достатню ємність, а міжнародний капітал забезпечує диверсифікацію ризику за межами української економіки.

Те саме стосується агрострахування, природних катастроф та інших великих ризиків, де державі доведеться визначитися, чи хоче вона й надалі переважно компенсувати наслідки подій після їх настання, чи готова витрачати частину ресурсів заздалегідь, субсидуючи страховий захист і тим самим купуючи для бюджету передбачуваність майбутніх витрат. Це принципово різні моделі — у першій держава фактично безкоштовно надає суспільству невизначену гарантію допомоги, розмір якої стає зрозумілим лише після катастрофи, у другій — свідомо фінансує частину вартості передачі ризику та заздалегідь знає, яку частину майбутнього збитку прийме страховий і перестраховий ринок.

Для країни з обмеженими бюджетними ресурсами та величезними потребами у відбудові другий підхід має не тільки страхове, а й макрофінансове значення, оскільки дозволяє перетворити невизначені майбутні бюджетні зобов’язання на прогнозовані витрати, частину потенційного збитку передати приватному капіталу, а особливо великі ризики винести за межі національної фінансової системи через міжнародне перестрахування. У такому контексті страховий ринок перестає бути просто сектором фінансових послуг і стає частиною фіскальної стійкості держави, тому що кожна гривня збитку, профінансована страховиком або перестраховиком, за певних умов є гривнею, яку не потрібно екстрено шукати у бюджеті після настання події.

Стратегія могла б піти ще далі і, наприклад, визначити принципи, за якими держава вирішуватиме, де її втручання виправдане, а де воно, навпаки, створюватиме моральний ризик та витіснятиме приватне страхування. Якщо громадянин або підприємство знає, що після великої події держава в будь-якому разі компенсує значну частину збитку, економічний стимул купувати страховий захист закономірно зменшується, а платник податків фактично субсидує тих, хто вирішив залишити ризик незастрахованим. Тому розвиток страхування неможливий без поступового встановлення зрозумілої межі між соціально необхідною державною допомогою та ризиками, відповідальність за фінансування яких повинна переходити до власника майна, підприємства або іншого носія ризику через механізм страхування.

Це складна і політично незручна дискусія, але, на мою думку, державна стратегія для того й існує, щоб відповідати на складні питання, а не обходити їх за допомогою формулювань про «сприяння», «активізацію» та «опрацювання». Україні необхідно визначити національну модель фінансування ризиків, у якій буде зрозуміло, де закінчується відповідальність громадянина і бізнесу, де починається відповідальність страховика, яку частину великих ризиків бере на себе міжнародний перестраховий ринок і в яких випадках держава виступає гарантом, субсидує страховий захист або приймає катастрофічний верхній шар збитку.

Без такої моделі неможливо серйозно говорити про скорочення страхового розриву, зростання проникнення страхування чи перетворення галузі на реальний механізм захисту економіки, тому що попит на страхування виникає не від закликів до фінансової грамотності, а передусім тоді, коли суспільство розуміє, хто нестиме фінансові наслідки ризику, якщо страховки немає. Поки відповідь на це питання залишається розмитою, держава мимоволі продовжуватиме конкурувати зі страховим ринком власною готовністю компенсувати незастраховані збитки після їх настання.

Особливо прикро, що одна з найсильніших ідей документа — перехід від компенсації наслідків до попереднього фінансування ризиків через страхові механізми — залишилася, на мій погляд, лише однією з багатьох тез, а не стала центральним елементом нової державної політики. Стратегія розвитку страхового ринку, яка не визначає, які ризики держава збирається передавати страховому ринку і як вона збирається це робити, обходить стороною питання, заради відповіді на яке така стратегія Україні значною мірою й потрібна.

 

5. Євроінтеграція — необхідність, але не стратегія розвитку

Європейська інтеграція страхового ринку є безальтернативним напрямом для України, тому будь-яка спроба критикувати в цілому включення Solvency II, IDD, MID, IRRD та інших актів європейського законодавства до Стратегії була б не лише несправедливою, а й професійно безглуздою. Україна взяла на себе відповідні зобов’язання в межах процесу вступу до ЄС, страховий сектор повинен поступово перейти до європейської моделі регулювання, а вимоги до капіталу, оцінки ризиків, корпоративного управління, розкриття інформації, дистрибуції страхових продуктів, відновлення та врегулювання неплатоспроможності страховиків мають стати частиною українського нормативного середовища. Стратегія цілком обґрунтовано фіксує цей напрям і зазначає, що Україна повинна імплементувати Solvency II з урахуванням останніх змін, внести необхідні законодавчі зміни до кінця 2027 року та запровадити кількісні вимоги для страхового ринку до 1 січня 2030 року.

Виконання євроінтеграційних зобов’язань у документі фактично набуває статусу одного з головних доказів розвитку страхового ринку, хоча, на мою думку, між цими процесами немає автоматичного причинно-наслідкового зв’язку. Можна повністю імплементувати Solvency II, запровадити SCR і MCR, удосконалити ORSA, привести корпоративне управління до європейських стандартів, побудувати нову систему регуляторної звітності, виконати IDD та IRRD, а після цього виявити, що українці, як і раніше, майже не страхують життя та житло, бізнес залишає значну частину ризиків на власному балансі, ДМС охоплює обмежену частину населення, агрострахування залишається нішевим, воєнні ризики не мають достатньої страхової ємності, а проникнення страхування все ще коливається біля одного відсотка ВВП. Регуляторна сумісність з Європейським Союзом є необхідною передумовою сучасного страхового ринку, але вона не створює цей ринок автоматично і тим більше не гарантує його зростання.

Це видно і в системі стратегічних індикаторів, де поряд із цільовим рівнем проникнення страхування понад 2% ВВП та зростанням премій в особовому страхуванні до 45 млрд грн з’являються показники «реалізація плану НБУ з виконання заходів у сфері європейської інтеграції в частині страхового ринку» щодо Solvency II, IDD і MID та виконання заходів щодо імплементації IRRD, причому цільове значення цих індикаторів визначене бінарно — «реалізовано». В одній системі оцінювання змішуються результати розвитку ринку та результати роботи державних органів, хоча це принципово різні категорії: збільшення проникнення страхування означає зміну економічної поведінки мільйонів громадян і підприємств, тоді як імплементація директиви означає виконання конкретного нормативного завдання відповідальними установами.

Ця підміна небезпечна ще й тому, що регуляторні реформи значно легше планувати, контролювати та демонструвати як виконані, ніж реальний розвиток ринку. Нормативний акт можна розробити, погодити, ухвалити та поставити навпроти відповідного пункту позначку «виконано», тоді як створення масового ринку страхування життя, збільшення охоплення населення ДМС, розвиток страхування майна, формування достатньої ємності для воєнних ризиків або перетворення страховиків на значних інституційних інвесторів потребують років економічних змін, податкових стимулів, зростання доходів, розвитку ринку капіталу, зміни поведінки споживачів і, що особливо важливо, послідовної державної політики, яка виходить далеко за межі компетенції одного фінансового регулятора.

Європейська регуляторна інтеграція створює для українського ринку не лише можливості, а й витрати та ризики, які серйозна стратегія повинна була б оцінювати не менш уважно, ніж переваги. Сам документ визнає, що значна частина Solvency II ще має бути імплементована, включно з кількісною оцінкою ризиків, вимогами до платоспроможності, сформованими на її основі, розкриттям відповідної інформації, розрахунком SCR, технічних резервів, оцінкою активів і зобов’язань, визначенням регулятивного капіталу, ORSA, регулюванням страхових груп та новою звітністю. Для великого зрілого європейського ринку такі вимоги є звичною інфраструктурою, але для невеликого українського сектору з проникненням 0,81% ВВП їх запровадження, на мою думку, неминуче означатиме додаткові витрати на капітал, персонал, інформаційні системи, актуарні моделі, управління ризиками, звітність та комплаєнс.

Документ майже не ставить перед собою стратегічної дилеми — як одночасно привести український страховий ринок до повноцінної європейської регуляторної моделі та забезпечити його швидке зростання, не перетворивши витрати на відповідність новим вимогам на додатковий бар’єр для розвитку. Це не аргумент проти Solvency II і не заклик відкласти євроінтеграцію, а нормальне питання державної політики, особливо з огляду на те, що оновлена європейська модель Solvency II сама приділяє значну увагу пропорційності регулювання. Стратегія мала б показати, як Україна використовуватиме цей принцип, яким буде перехідний період, як змінюватиметься регуляторне навантаження для різних за масштабом та профілем ризику страховиків, яким чином буде оцінюватися сукупна вартість регуляторних змін для ринку і чи не виникне ситуація, коли держава одночасно декларуватиме необхідність збільшення страхового проникнення більш ніж удвічі та підвищуватиме вартість ведення страхового бізнесу настільки, що частина цього потенційного зростання буде втрачена.

Кінцеву мету тут важливо не переплутати з інструментом її досягнення. Україна імплементує Solvency II не для того, щоб у звіті про виконання Стратегії з’явилося слово «реалізовано», а для того, щоб страховики були фінансово стійкими, адекватно оцінювали свої ризики та мали достатній капітал для виконання зобов’язань перед клієнтами; IDD потрібна не заради формальної відповідності acquis, а для того, щоб споживач отримував якісний продукт через відповідальну систему дистрибуції; IRRD — не для виконання чергового пункту євроінтеграційного плану, а для того, щоб проблеми окремого страховика не перетворювалися на проблеми його клієнтів і фінансової системи. Усі ці інструменти мають сенс лише тоді, коли вони працюють на більшу мету — створення сильного, конкурентного, масового та економічно значущого страхового ринку.

Європейська інтеграція повинна була б займати в Стратегії дуже важливе, але чітко визначене місце: не бути стратегією розвитку замість розвитку, а створювати регуляторну основу, на якій цей розвиток може відбуватися. Інакше виникає ризик дуже знайомої для українських реформ ситуації, коли інституційна форма наближається до європейської значно швидше, ніж економічний зміст, а успішність перетворень оцінюється кількістю прийнятих нормативних актів, виконаних планів та імплементованих директив, а не тим, наскільки реально змінився ринок.

Для страхової галузі такий сценарій був би особливо небезпечним, тому що після кількох років масштабної регуляторної трансформації можна отримати ринок, який стане значно краще врегульованим, формально ближчим до ЄС, дорожчим в адмініструванні та, можливо, ще більш концентрованим, але при цьому так і не стане значно більшим, не почне відігравати суттєвої ролі у довгострокових заощадженнях населення, не скоротить страховий розрив і не забере на себе помітну частину ризиків, які сьогодні залишаються на громадянах, бізнесі та державному бюджеті. Якщо це станеться, регуляторна реформа може бути успішною, але Стратегія розвитку страхового ринку — ні.

Після першої частини документа в мене залишається парадоксальне враження — автори значно краще розуміють, яким вимогам повинен відповідати український страховий ринок, ніж те, яку роль він повинен відігравати в Україні. Вони переконливо описують необхідність європейського регулювання, прозорості, платоспроможності, технологічності та належного корпоративного управління, але набагато менш переконливо пояснюють, за рахунок яких економічних механізмів страховий сектор має вирости більш ніж удвічі відносно ВВП, звідки з’явиться новий попит, які ризики будуть передані страховикам, якою стане роль держави та як страховий капітал буде інтегрований у відбудову країни.

Для документа, який називається Стратегією розвитку страхового ринку України, це надто велика прогалина, щоб вважати її просто недоліком структури або невдалим редакторським рішенням.

Замість висновку: далі буде складніше

На цьому можна було б завершити критику концептуальної частини Стратегії, якби за нею не йшла дорожня карта, яка мала б перетворити загальні декларації на конкретний механізм державної політики. Навіть неідеальну стратегічну концепцію ще може бути врятована якісним планом реалізації, якщо в ньому чітко визначено, що потрібно зробити, хто за це відповідає, коли має бути отриманий результат, яким показником він вимірюється і що вважатиметься невиконанням поставленого завдання.

Після переходу від декларацій до дорожньої карти запитань стає не менше, а значно більше. «Активізувати», «аналізувати», «опрацювати», «сприяти» — ці слова дивним чином перетворюються на інструменти реалізації державної стратегії, діяльність державних органів змішується з результатами розвитку ринку, а конструкція окремих заходів дозволяє формально прозвітувати про їх виконання навіть тоді, коли в самому страховому секторі практично нічого не зміниться.

У другій частині я залишу великі декларації осторонь і зосереджуся на практичному боці — що конкретно держава збирається робити, як вона збирається вимірювати результат і хто відповідатиме, якщо цього результату не буде. Можливо, саме дорожня карта дає найпереконливішу відповідь на питання, чому, на мій погляд, документ із назвою «Стратегія розвитку страхового ринку України» так і не став повноцінною стратегією.

 

Сергій БАБИЧ