Від аутсорсингу до управління залежностями: нова логіка ризиків третіх сторін
Що пропонує Центральний банк Ірландії, як змінюються вимоги НБУ та до чого варто готуватися українським страховикам
Коли договір уже не визначає межі ризику
Страхова компанія може мати належним чином оформлені договори з постачальниками, регулярно перевіряти виконання ними зобов’язань, оцінювати фінансовий стан контрагентів і навіть отримувати позитивні результати зовнішніх аудитів. Водночас достатньо одного серйозного збою в роботі технологічного провайдера, щоб компанія втратила можливість укладати договори страхування, обслуговувати клієнтів або здійснювати страхові виплати. Формально всі процедури контролю могли виконуватися, але фактична залежність бізнесу від зовнішнього середовища залишилася недостатньо керованою.
Ця суперечність дедалі частіше опиняється в центрі уваги фінансових регуляторів. Традиційна модель управління аутсорсингом, побудована навколо передачі окремих функцій зовнішнім виконавцям, поступово поступається ширшому підходу — управлінню ризиками третіх сторін, або Third-Party Risk Management (TPRM). Йдеться не лише про зміну термінології, а про інше розуміння того, де виникають ризики, хто відповідає за їх контроль і як оцінювати здатність фінансової установи продовжувати діяльність у разі порушення зовнішніх зв’язків.
Показовим прикладом цього процесу стала ініціатива Центрального банку Ірландії, який 8 жовтня 2026 року оприлюднив консультаційний документ CP173 — Guidance on Good Practices for the Sound Management of Third-Party Risks. Проєкт має замінити міжсекторальні рекомендації щодо аутсорсингу, ухвалені у грудні 2021 року. Консультації триватимуть до 3 грудня 2026 року, а остаточний документ очікується у першому кварталі 2027 року.
Майже одночасно змінюється і нормативне середовище України. Постановою від 30 червня 2026 року №73 Національний банк України суттєво уточнив вимоги до управління ризиками, пов’язаними із залученням страховиками третіх сторін. Це створює цікаву можливість порівняти два регуляторні підходи та оцінити, наскільки українські страховики готові перейти від контролю окремих договорів до управління зовнішніми залежностями.
Ірландський підхід: важливий не процес контролю, а його результат
Однією з найцікавіших особливостей CP173 є зміна способу формулювання регуляторних очікувань. Центральний банк Ірландії пропонує викладати їх через очікувані результати та відповідні належні практики, залишаючи фінансовим установам можливість самостійно визначати способи досягнення цих результатів.
Регулятор прямо пов’язує такий підхід зі спрощенням регулювання та скороченням зайвого адміністративного навантаження, при цьому відповідальність за управління ризиками залишається за фінансовою установою, незалежно від того, які послуги вона отримує від зовнішніх організацій.
Важливо правильно розуміти правовий характер документа. CP173 є проєктом рекомендацій, а не новим обов’язковим нормативним актом. Центральний банк Ірландії наголошує, що запропоноване керівництво не має встановлювати жорсткіших стандартів порівняно з чинними правовими зобов’язаннями. Його завдання — зробити очікувані результати управління ризиками зрозумілішими та послідовнішими.
Для ризик-менеджера ця логіка має принципове значення. Наявність затвердженої політики, проведеної перевірки постачальника або підписаного договору ще не свідчить про ефективність управління ризиком. Значно важливіше встановити, чи розуміє компанія характер залежності, чи здатна своєчасно виявити її небезпечне посилення та які можливості має для реагування.
Запропоноване ірландське керівництво охоплює п’ять етапів життєвого циклу відносин із третіми сторонами: корпоративне управління та організаційний контекст, попереднє оцінювання, встановлення договірних відносин, поточне управління та припинення співпраці. Така структура підкреслює, що ризик не завершується після перевірки контрагента й укладення договору, а може змінюватися протягом усього періоду взаємодії.
Окремої уваги заслуговує розширення периметра управління. Поряд із традиційним аутсорсингом розглядаються інші суттєві відносини із зовнішніми організаціями, включно з внутрішньогруповими послугами, субпідрядниками та технологічними залежностями, при цьому необхідно враховувати розмежування з європейським регламентом DORA, який установлює спеціальні вимоги до управління ризиками постачальників інформаційно-комунікаційних технологій. Фактично йдеться про визнання простої обставини: ризик виникає не тому, що відносини юридично кваліфіковано як аутсорсинг, а тому, що діяльність фінансової установи залежить від здатності іншої організації виконувати певні зобов’язання.
Українське регулювання: від важливих функцій до ризику концентрації
Український підхід розвивається у близькому напрямі, хоча використовує інші регуляторні інструменти. Постанова НБУ №73 внесла зміни до Положення про вимоги до системи управління страховика, затвердженого постановою №194, Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг, затвердженого постановою №199, а також Положення про порядок підготовки та оновлення плану безперервної діяльності, плану відновлення діяльності та плану фінансування страховика, затвердженого постановою №74.
Одним із важливих нововведень стало уточнення понятійного апарату, зокрема визначення важливих процесів страховика та їхнього зв’язку з виконанням важливих функцій. Регулятор посилює увагу до того, які процеси забезпечують діяльність компанії, наскільки суттєвими можуть бути наслідки їх порушення та як передача функцій або окремих завдань на аутсорсинг впливає на систему управління.
Особливе значення має вимога оцінювати ризик концентрації, який може виникати внаслідок укладення кількох договорів з одним аутсорсером або з різними аутсорсерами, пов’язаними між собою. Це наближає оцінювання до реальної структури залежностей, коли декілька формально незалежних договорів можуть створювати єдине джерело суттєвого ризику.
Інший важливий напрям — узгодження аутсорсингу із забезпеченням безперервності діяльності. Страховики повинні враховувати передані функції та важливі процеси під час підготовки планів безперервності, а договірні умови мають забезпечувати можливість належного реагування, зокрема у випадку припинення співпраці з аутсорсером. До 30 червня 2027 року страховики зобов’язані привести у відповідність внутрішні документи з питань аутсорсингу та внутрішнього контролю, плани безперервної діяльності й договори аутсорсингу, укладені до набрання чинності постановою.
Порівнюючи ці зміни з ірландською ініціативою, важливо не ототожнювати їхні сфери застосування. Українська постанова передусім деталізує регулювання передачі функцій, завдань і процесів на аутсорсинг, тоді як CP173 пропонує ширшу рамку управління суттєвими відносинами з третіми сторонами, при цьому обидва підходи підкреслюють необхідність оцінювати критичність зовнішніх залежностей, концентрацію ризиків, можливість заміни постачальника та здатність підтримувати безперервність діяльності.
Чи знає страховик, від кого насправді залежить його бізнес?
Для українського страхового ринку ця проблема має цілком практичний вимір. Сучасний страховик використовує зовнішні інформаційні системи, хмарні сервіси, платіжну інфраструктуру, послуги асистансу, експертних організацій, медичних закладів та інших партнерів. Частина цих відносин може бути оформлена як аутсорсинг, інша — як звичайні договори про надання послуг або співпрацю.
Уявімо страхову компанію, яка використовує одну інформаційну систему для укладення договорів, обліку страхових премій та оброблення інформації про страхові випадки. Система розміщена у хмарній інфраструктурі, її технічне обслуговування здійснює зовнішній підрядник, а резервне копіювання залежить від іншого сервісу того самого технологічного середовища. Формально компанія може мати три договори, три результати оцінювання постачальників і три комплекти контрольної документації. Фактично вона має одну складну технологічну залежність, порушення якої здатне одночасно вплинути на кілька важливих бізнес-процесів. Ще складнішою ситуація стає, коли страховик не володіє достатньою інформацією про субпідрядників свого основного постачальника. У такому випадку навіть ретельна перевірка безпосереднього контрагента не гарантує розуміння всього ланцюга залежностей.
В умовах війни ці питання набувають додаткової ваги. Порушення електропостачання, пошкодження телекомунікаційної інфраструктури, кібератаки, обмеження доступу персоналу до робочих місць або одночасна недоступність декількох сервісів можуть створювати комбіновані сценарії, які складно оцінити в межах традиційної перевірки окремого постачальника. Управління такими ризиками потребує переходу від переліку договорів до карти залежностей, яка пов’язує важливі функції та процеси страховика з інформаційними системами, зовнішніми виконавцями, субпідрядниками й ресурсами, необхідними для підтримання діяльності.
Ризик концентрації: коли диверсифікація виявляється уявною
Наявність кількох постачальників часто сприймається як ознака диверсифікації, хоча на практиці вони можуть залежати від спільної інфраструктури, технологічної платформи, центру оброблення даних або одного критичного субпідрядника.
Наприклад, страховик використовує дві незалежні компанії для обслуговування різних інформаційних систем. Якщо обидві розміщують свої сервіси в одного хмарного провайдера або користуються спільною мережевою інфраструктурою, їхня формальна незалежність не усуває ризику одночасної відмови. Це змінює підхід до оцінювання концентрації. Недостатньо визначити частку послуг, які припадають на конкретного контрагента, або кількість договорів із ним. Необхідно розуміти, чи існують спільні точки відмови та наскільки реалістичною є можливість переходу до альтернативного постачальника.
Важливо також розрізняти доступність альтернативи на ринку та практичну можливість її використання. Навіть за наявності декількох потенційних постачальників перенесення інформаційних систем, міграція даних, інтеграція програмного забезпечення та відновлення бізнес-процесів можуть потребувати часу, якого компанія не матиме під час критичного інциденту.
Отже, оцінювання ризику концентрації доцільно доповнювати аналізом взаємозамінності постачальників, часу відновлення важливих процесів і фактичної готовності альтернативних рішень.
Від договору до сценарію відмови
Одним із найскладніших елементів управління ризиками третіх сторін залишається планування припинення співпраці. У багатьох випадках компанії передбачають у договорах порядок розірвання відносин, передачі інформації та виконання завершальних зобов’язань, але не перевіряють, чи можливо реалізувати ці положення в умовах раптового припинення надання послуг. Наявність права розірвати договір не означає наявності можливості швидко відновити діяльність.
Для важливих функцій страховика план виходу з відносин із постачальником має враховувати не лише юридичні умови, а й доступність даних, технологічну сумісність, необхідні ресурси, строки переходу, витрати та можливість тимчасового виконання процесів власними силами.
Особливо корисним інструментом може стати сценарне тестування, наприклад, компанія моделює ситуацію, за якої основний постачальник інформаційної системи припиняє надання послуг без попередження, а доступ до резервної інфраструктури обмежений. Завдання полягає не лише у визначенні потенційних збитків, а й у перевірці послідовності управлінських рішень: хто оголошує кризову ситуацію, які процеси відновлюються першими, хто відповідає за взаємодію з постачальником і як забезпечується виконання зобов’язань перед клієнтами. Такі сценарії дозволяють побачити різницю між документальною готовністю та фактичною операційною стійкістю. Вони також створюють основу для встановлення обґрунтованих показників ризику, порогів ескалації та меж допустимого порушення діяльності.
Що змінюється в роботі ризик-менеджера
Розширення підходу до TPRM не означає, що ризик-менеджер повинен перебрати на себе відповідальність за всіх постачальників компанії. Власниками відповідних ризиків залишаються керівники функцій і процесів, які використовують зовнішні послуги, тоді як функція управління ризиками має забезпечувати методологію оцінювання, незалежний моніторинг, агрегування інформації та своєчасну ескалацію суттєвих відхилень, водночас змінюється предмет професійної уваги. Замість оцінювання ізольованих контрагентів необхідно аналізувати, як зовнішні залежності впливають на ризиковий профіль страховика загалом, чи не створюють вони надмірної концентрації та наскільки узгоджуються з установленим ризик-апетитом.
Практичним результатом такої роботи може стати формування переліку критичних зовнішніх залежностей із визначенням відповідальних осіб, потенційних наслідків відмови, допустимої тривалості порушення процесів, можливостей заміни постачальників і контрольних індикаторів.
Не менш важливо інтегрувати результати оцінювання до загальної системи управління ризиками. Якщо критична залежність може призвести до суттєвого порушення страхових виплат, втрати даних або недотримання нормативних вимог, відповідні сценарії повинні враховуватися під час оцінювання операційного ризику, планування безперервності діяльності та визначення управлінських заходів.
Зрештою, ефективність TPRM має оцінюватися не кількістю проведених перевірок чи заповнених анкет, а здатністю компанії своєчасно виявляти небезпечні залежності, обмежувати можливі наслідки їх реалізації та підтримувати виконання своїх зобов’язань.
Український досвід і європейська регуляторна логіка
Порівняння ірландської ініціативи з українськими нормативними змінами свідчить про поступове зближення підходів до управління зовнішніми залежностями, хоча їхні правові механізми та сфери застосування залишаються різними. Для українських страховиків важливо використати перехідний період до 30 червня 2027 року не лише для перегляду внутрішніх документів і договорів, а й для критичного оцінювання фактичної здатності управляти ризиками переданих функцій та важливих процесів, при цьому ширший аналіз інших суттєвих залежностей, навіть якщо вони не підпадають під формальне визначення аутсорсингу, може стати обґрунтованим напрямом розвитку системи управління ризиками. Українські компанії мають досвід забезпечення безперервності діяльності в умовах тривалих і взаємопов’язаних кризових впливів. Цей досвід не усуває необхідності вдосконалення внутрішніх систем контролю, але створює практичну основу для оцінювання сценаріїв, які в інших країнах нерідко розглядаються переважно як гіпотетичні.
Головний висновок полягає в тому, що ефективне управління ризиками третіх сторін починається з розуміння залежностей, а не з перевірки договорів. Регуляторні вимоги визначають необхідні рамки, але реальна стійкість компанії залежить від того, наскільки повно вона розуміє власну операційну модель і наскільки готова до порушення її критичних елементів. Можливо, найкориснішим практичним тестом для керівництва страховика стане відповідь на одне запитання: чи здатна компанія сьогодні назвати п’ять зовнішніх залежностей, втрата яких найбільше загрожуватиме її діяльності, та переконливо пояснити, що відбудеться протягом перших годин після їх відмови? Якщо відповідь потребує тривалого пошуку інформації серед договорів, реєстрів і підрозділів, це вже достатня підстава переглянути підхід до управління ризиками третіх сторін.
Джерела
- Central Bank of Ireland. Consultation Paper CP173: Guidance on Good Practices for the Sound Management of Third-Party Risks, 8 October 2026.
https://www.centralbank.ie/publication/consultation-papers/cp173-guidance-on-good-practices-for-the-sound-management-of-third-party-risks - Національний банк України. Постанова Правління НБУ від 30.06.2026 №73 «Про затвердження Змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України з питань управління ризиками, пов’язаними із залученням страховиками третіх сторін».
https://docs.dtkt.ua/doc/v0073500-26 - Arthur Cox. Third-party risk management: Key takeaways from the Central Bank’s proposed new guidance, 10 November 2026.
https://www.arthurcox.com/knowledge/key-takeaways-from-the-central-banks-proposed-new-guidance/ - Central Bank of Ireland. DORA — Frequently Asked Questions.
https://www.centralbank.ie/regulation/digital-operational-resilience-act-dora/dora—frequently-asked-questions
Сергій БАБИЧ